Неможливо створити сучасну музику, якщо ти не поринув у її історію

«Гич-оркестр» зі Львова делікатно грає екстравагантну музику, співає пісні несправедливо призабутих поетів, як-от Тичина та Сосюра, творить композиції на лірику Мар’яна Пирога й активно переосмислює народну творчість.

Колектив шанує традицію, але при цьому його музика народжується у радості експерименту. В оркестрі грають вісім хлопців, які своїми інструментами й голосом дарують щастя слухачам тут і тепер. Зрештою, саме слово «гич» – це вигук радості і захоплення.

«Галицький кореспондент» розмовляє з вокалістом та гітаристом «Гич-оркестру» Мар’яном Пирогом.

– Як на мене, «Гич-оркестр» досить сильно вирізняється на львівській сцені. У чому ви самі бачите свою «фішку»?

Якось над цим навіть не запарювались, може, то воно якраз і є? Всі ми зібрались свого часу, аби жадно робити і грати музику, і щоб кожен концерт, як останній – от таке наше кредо!

– Як виглядає ваша стратегія розвитку як творчої одиниці?

Стратегія – це не про нас. Як вже було сказано, нам лиш би жадно викрешувати ту музику, що рветься у світ… Тож матеріалу (за п’ять літ) натворили ми достатньо, і тому постало питання, що саме готувати для роботи в студії (писатись хочеться аж до сверблячки).

Зупинились на поетичних перекладах Івана Яковича Франка, які ми опрацьовували два роки. І так як цей рік названий іменем цього славного поета-публіциста-перекладача-українця, хотіли б, аби ще в цьому році світ побачив наш (наразі лиш запланований) альбом з робочою назвою «Під маркою Івана Яковича»!

– Наскільки я розумію, ви були учасниками різних проектів, як-от Остап Костюк – лідер формації «Бай». Решта музикантів задіяні в різних творчих колабораціях. Як даєте собі раду в плані міжособистісних стосунків? «Гич-оркестр» – це як збірна чи все-таки клубна команда, якщо вживати актуальні зараз футбольні терміни?

Збірна клубного типу, а точніше – «Етноклубу Набутків», створеного Остапом ще у 2010 році, якщо не помиляюсь. Тут відбулось моє знайомство з «Баєм» і кувалась більшість з тих згаданих творчих колаборацій, тому давати раду не так вже й важко. Навпаки, завжди є стимул! Поки одні гичі задіяні в проектах-побратимах, інші – практикуються амбулаторно. Тому коли раптом всі збираємось, відразу хапаємось за інструменти (сміється). Тобто зацікавленість нікуди не зникає, натомість відбувається обмін набутками і досвідом, що, в свою чергу, і створює колективний музичний напрямок «Гича».

– У вашій музиці відчувається славнозвісний львівський кабаретовий присмак, який місто дбайливо культивує. Що це – данина стилю, розрахунок, самоусвідомлення?

Це якийсь не цілком мені зрозумілий вплив навколишнього середовища. Просто музика потрапляє під механізм міста, в якому твориться, і автоматично стає його частиною. Те саме можна сказати про харківський напрямок, чи тернопільський, чи франківський… Або ж про музику Сієтла, Сан-Франциско чи Мемфіса. В будь-якому разі це сталось абсолютно випадково (сміється).

– Суміш міської культури і прадавніх кореневих впливів – наскільки вона є життєвою і, скажемо так, трендотвірною?

Скажу тільки за музику. Як на мене, просто неможливо створити сучасну музику, якщо ти хоча б поверхнево не поринув у її історичне минуле. Аби написати добру нову українську пісню, ти зобов’язаний дослідити її коріння – чим глибше, тим краще. Тоді з’являється шана і повага до пісні, як до прадавнього родича, без якого ти б не існував. От тоді її осучаснення відбувається з неабиякою делікатністю та уважністю, аби не сотворити якусь огидну кічню…

– У чому, на вашу думку, полягає феномен інтересу молоді до кореневої музики?

Етнофестивалі, які ростуть, як гриби, велика кількість нових груп, які цікавляться фольком, – це спротив теперішній ситуації в культурі чи ознака часу? Така собі маленька епоха Відродження! Мабуть, настали ті часи, коли люди почали цікавитись корінням української народної пісні, досліджувати її автентичність, порівнювати полтавські мотиви з вінницькими, знаходити різницю між гуцульськими та покутськими співанками… Хотілось би так думати. Лиш би не перетворили це все на «псевдокультурну шароварщину»…

– Що є табу для тебе і де кордони провокації?

Якщо ти добрий, чемний чоловік, для тебе табу не існує. Маю на меті досягнення такої майстерності, в якій ти, поміркований божевільний, робиш все, що тобі заманеться, і за життя так і не побачив (не те, щоб переступив) жодної межі людяності!

– У вас творча сім’я: ти музикант і художник, дружина – художник. Як це впливає на щоденний побут?

З плюсів – абсолютно відсутній творчий снобізм, взаємоповага як до праці один одного, так і до особистості. Тому побут – це завжди маленька війна, ми ж творчі люди, нам не до нього (сміється). Але нічо, даємо раду, нам побутові перешкоди не страшні, бо ми їх – «сміхом і піснями»!

– Художник, поет, музикант – що превалює?

Музика! Все решта – як дуже крутий бонус до неї, що не може не тішити.

– Які страхи тебе мучать?

Боюся псів і стоматологів, а ті внутрішні – перетворюю на альтернативну життєву пригоду, якої в реалі ніколи не буде, і маю чистий спокій!

– Що і хто впливає на тебе в житті?

Все, всі і вся! Тобто я абсолютно залежний від Всесвіту, і ця залежність мене втішає і звеселяє! Інші варіанти досить понурі, тож вибір простий – бути веселим залежним! Тому будь-які сторонні впливи, позитивні чи негативні, ніколи не трансформуються у бажання творити зло – все перетворюється у веселі творчі набутки!

– Щастя в твоєму розумінні – це який стан?

Це такий стан, який не те, щоб неможливо описати, просто не виникає ніякого бажання його описувати (коли ти в ньому). Це як натрапити на оту магічну вібрацію, в якій ти на синхроні з гармонією всього прекрасного, і вже лиш тільки так крокувати по життю і тішитись зі всіх сил… Тоді вже не до казання.

– Чому саме оркестр?

Та так склалось, що навіть до «Гича» ми були оркестром, але іншим. Мабуть, всім нам тоді хотілось музичного гамору оркестрової ями, аби розчинитись у безтурботному хаосі цього явища…

– У чому полягає делікатність і в чому екстравагантність «Гич-оркестру»?

Ці речі для нас сприймаються тільки у тандемі, вони нероз’ємні. Це як бути зухвалим і чемним водночас, бути панк-оркестром, що брутально і брудно виконує госпел, а потім незаймано чистими голосами співає сороміцьких пісень. Це як бути Папою Римським на збіговиську відьом. Це як війна метеликів з квітками. Це як бути соловейком з фіолетовим ірокезом на голові… Гич з вами – Гич з нами! Кондовіта!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

ДОВІДКА:

Мар’ян Пиріг народився у Львові 9 вересня 1979 року. Закінчивши школу, після тривалих вагань у 1997 році вступив до Львівського державного лісотехнічного університету на кафедру дизайну, але після першого семестру другого курсу залишив навчання. Задля виховання самодисципліни та почуття відповідальності у жовтні 1999 року вступив до лав Збройних Сил України. Після закінчення військової служби продовжив веселе парубоцьке життя, допоки у 2001 році не зустрів свою «другу половинку», а влітку 2003-го узаконив стосунки актом цивільного стану, що дало початок виникненню трудового тандему «Ремісницька родина Пирожків». А згодом почався і «Гич-оркестр».