Олег Криштопа: «Українці самі мало знають один про одного»
Прозаїк, есеїст і журналіст Олег Криштопа народився 12 жовтня 1978 року в Івано-Франківську. Працював журналістом в місцевих виданнях, на радіо, телебаченні, брав участь в різноманітних інтернет-проектах. Він один з авторів проекту журналістських розслідувань «Закрита зона» та телепроекту «Машина часу». За час «тихої» літературної кар’єри видав кілька книжок – «Сурдокамера», «Мистецтво склеювати черепки», «Кохання секс і смерть гарантовано», «Усі жінки курви». Найновіше видання – книжка репортаж
– Олеже, у вашій книжці «Україна 1:1» Ви мандруєте не найпрезентабельнішими куточками країни. Чи збіглися враження від очікуваного і побаченого?
– По-перше, я б не назвав ці місця найнепрезентабельнішими. Наприклад, знаю, багато охочих до екстріму іноземців свідомо обирають тури в чорнобильську зону. Донбас взагалі вважаю своєю прабатьківщиною, і якби не соціальні, чи швидше часо-соціальні проблеми – це чудовий край. З приводу очікувань і реальності – істина десь посередині. Міфи не виникають на порожньому місці. Але однозначно ідеться про маніпулювання свідомістю. Людям легше засвоювати прості істини – це зрозуміли ще до Гебельса.
– Чи рекомендували Ви б до читання власну книгу людині, котра не знайома з нашою країною? Чи «Україна 1:1», це тексти про українців і для українців? Для кого вона написана?
– Ще коли книга писалася, як переможець конкурсу репортажу «Самовидець» я мав презентацію у Варшаві у репортажній книгарні Маріуша Щигела. Кілька текстів переклали польською. Куратор «Самовидця» Лесь Белей якось написав – а ти не хочеш дописати якийсь короткий текст, післямову, щоб поляки не думали, що в Україні все так погано? Я дописав. Але проблема не в тому, що подумають поляки, а в тому, що подумаємо ми, що подумають поляки. Книжка про Україну теоретично цікавіша якраз іноземцям, але це той випадок, коли українці самі мало знають один про одного, живуть телевізійними та пропагандистськими міфами.
– Ви родом з Івано-Франківська. Чи не ностальгуєте за розміреним ритмом міста? І які зараз стосунки з рідним містом в Олега Криштопи?
– Ностальгія з’являється, як не дивно, в самому Франківську – у момент приїзду. Все це дуже подобається – неквапливі зустрічі з друзями за кавою, прогулянки пішки, багато приємних спогадів. Але за кілька днів чомусь уже хочеться до Києва. Важко пояснити – це стосується не Франківська чи Києва, а мене. Стосунки з містом? Віддаю перевагу стосункам з людьми. Стосунки на відстані мають свої переваги і свої недоліки. Думаю, що колись може повернуся до «незамулених джерел».
– Ваші персонажі, як Ви самі пишете, часто чекають «міфічного щастя»… Чи відносите Ви себе до тих, хто живе в режимі очікування дива?
– У людини сучасного світу проблеми з відчуттям щастя. Гіперінформаційний простір пропонує багато замінників. Смішне відео, купити нову річ замість старої, алкоголь, наркотики. Все це зачіпає центри задоволення у мозку і створює ілюзію короткого дотику до щастя. На пошук радості у спілкуванні зі світом, іншими людьми чи собою часто не вистачає часу і волі. Не думаю, що тут я суттєво відрізняюся від свого покоління.
Очікування дива – річ небезпечна. У всякому разі диво треба робити самому. Як в анекдоті про ревного вірного, який роками просить у Бога мільйон, той нарешті не витримує і кричить чоловікові, щоб той хоча б купив лотерейний квиток.
– Чим би Ви займалися, коли б не реалізувалися в журналістиці-літературі?
– За освітою я інженер-механік. Автомобіліст. Зараз погано собі уявляю, що б міг робити у цій галузі. Хотілося б спробувати зняти кіно. Думаю, що міг би стати таксистом. Коли займався журналістськими розслідуваннями, думав, що міг би стати слідчим – але не впевнений, що погодився б одягти форму. У будь-якому разі історія не знає умовного способу.
Олег Криштопа на фоні своєї спаленої машини.
– Як ви ставитесь до політичних і суспільних змін, що відбулись за останні півроку в Україні? Чи були Ви активним учасником цих змін? І яке зараз ваше ставлення до країни, яка в війні?
– Тут коротко не відповіси. Все це важко переживалось і переживається. 21 листопада я був одним із перших, хто вийшов на Майдан. Всі наступні три місяці проводив там ночі. Їздив під Межигір’я– за що мені і спалили машину. Був на Майдані у ніч з 18 на 19 лютого, під час штурму. Побоявся піти 20-го, коли снайпери відстрілювали людей. Важко отак у двох словах щось підсумувати. На початку наші вимоги взагалі були мінімальні – тільки підписати угоду про асоціацію. Коли загинули люди, вірилося, що це не може бути просто так, що країна повинна змінитися. На жаль, ці зміни дуже повільні, скрізь тільки і чути про те, що корупція залишається. Найгірше – це настрої людей, які і далі обурюються з дій влади, але роблять це вдома, не намагаючись нічого змінити. Майдан дав добрий досвід громадських об’єднань і цим варто користатися в щоденному житті, щоб починати зміни з кожного двору.
А щодо війни. Люди, які не там, взагалі цього не відчувають. Навіть у Донецьку ще 24 травня життя, кажуть, тривало у звичному режимі. Працювали кафе, крамниці. Люди гуляли з дітьми. Уже після того, як на площі з Леніним з’явилися КамАЗиз бойовиками, центр вимер. А після обстрілів наступного дня, місто змінилося докорінно. Як почувають себе люди, які живуть в епіцентрі АТО, мені навіть уявити важко. Раніше ми про це ліниво слухали в новинах – про інші гарячі точки. Тепер вони зовсім поруч, і водночас достатньо далеко, щоб говорячи про це, жити звичним життям. Війна 21 століття сюрреалістична.
– Ви зараз допрацьовуєте новий роман «Жах на вулиці в'язнів». Розкажіть трохи про цей твір.
– «Жах на вулицю в’язнів» – це роман про... вибори? Так, але не зовсім. Це історія про провінцію, про вибори в провінції. Про життя журналістів, піарщиків, кандидатів і влади. Герой-оповідач – журналіст, який приїздить зі столиці у містечко, де сталося вбивство кандидата в депутати. «Там буде містика, вбивство, мафія», – обіцяє йому редактор, відправляючи у відрядження. Думаю, я вчиню, як цей редактор, і не буду розказувати далі, щоб бажання читати залишилося.
