Володимир Миленко
В Івано-Франківськ я з сім’єю переїхав у 2019 році. Це відбулось після президентських та парламентських виборів в Україні, що і стало однією з причин переїзду. Ситуація в країні почала мінятися, на україномовних у Запоріжжі знову почали підозріло дивитись. Ще був такий випадок у сина в школі, коли вчителька на уроці включила дітям (4-й клас) трансляцію інавгурації Володимира Зеленського і вихваляла його, порівнюючи із Володимиром Великим.
Вперше в Івано-Франківську ми побували у 2002 році під час весільної подорожі Галичиною. Вдруге приїхали вже у 2014 році, щоб обрати житло, але тоді переїхати не вдалось. Тож не можу сказати, що Івано-Франківськ був для нас чистим аркушем.
Головне враження – це україномовний простір, заради якого ми й переїжджали. Пригадую, в один із вечорів ми гуляли із молодшим сином на Вічевому майдані, він підбіг до собачки, яку вигулював іноземець (студент з Африки, імовірно). На мій подив той заговорив до нашої дитини українською. В Запоріжжі “відкрито україномовних” (таких, як ми, хто говорив українською не тільки вдома чи у своїх маленьких компаніях, а на загал) дуже мало.
Звісно, було позитивне враження від екології. Ще порадували комфортні комунальні автобуси, яких у Запоріжжі тоді майже не було. Загалом, якщо описати перші враження однією фразою, то вона буде звучати так: “Ми вдома”. Старший син досить швидко зійшовся з однолітками, як у школі, так і у футбольній команді, бо мовного бар’єра не було.
Головні труднощі не залежали ні від нас, ні від міста. Бо через кілька місяців після переїзду почалася пандемія коронавірусу. Усі ті карантинні заходи, які запроваджувалися і запроваджуються, дещо ускладнили нашу соціалізацію в місті. Скажімо, у школі в старшого сина батьки школярів пропонували організувати пікнік з дітьми та батьками. Це для нас було б дуже добре, ми б швидше познайомилися із людьми, розпочали спілкування. Втім, усі ці заходи зійшли нанівець через COVID-19. Тож “втягуємося” ми в Франківськ і франківський соціум повільніше, ніж того хотілося б.
Ще однією проблемою став дитсадок для молодшого сина. В Запоріжжі ми стали на чергу після народження дитини, а у Франківськ переїхали, коли сину був рік. Звісно, в жодних чергах нам нічого не світило. До того ж у нас у місті не було взагалі нікого із рідні – треба було розв’язувати проблему із дитиною до того моменту, як дружина мала б виходити з декрету.
Втім, Захід тим і відрізняється від Сходу, що відстань від суспільства до влади коротша, значно коротша. До влади можна достукатися. Ми достукалися і розв’язали це питання.
Після Запоріжжя проблемою стали вузькі вулички. Там затори – явище досить рідкісне, а у Франківську – звичне. Майже як у Києві (ми жили й у столиці, тож можемо порівнювати). Втім, ця проблема легко вирішилася, бо Івано-Франківськ – дуже компактне місто, тож ми зі своєї околиці в центр спокійно йдемо пішки із дружиною. Це ще й дозволяє милуватися міською архітектурою.
Ми досі знайомимося з містом, спеціально не їздимо, а ходимо пішки, щоб більше побачити й дізнатися. Насолоджуємося компактністю міста. Достатньо картки “Галка” в кишені й зручного взуття, щоб потрапити всюди, куди треба чи куди хочеш.
Тобто ми потихеньку стаємо тут своїми (хочеться так думати). І місто для нас стає своїм. Уже досить непогано вивчили географію Франківська, навіть іноді підказуємо щось на вулицях, особливо у своєму районі.
Знаєте, це як у людських стосунках. Спочатку такий період закоханості – “вау!”, а потім вона переростає у кохання, коли емоції уже не такі яскраві, але глибші, коли ти пізнаєш партнера сильніше, детальніше. Так і у нас з Івано-Франківськом.
Звісно, після Запоріжжя трохи не вистачає великої річки й пляжу. Але цим можна пожертвувати заради життя у цьому місті. Через два роки після переїзду уже можна потихеньку говорити “у нашому місті”.
Ірина Титла
В Івано-Франківськ я переїхала влітку 2021 року. Хоч живу тут недовго, але можу сказати, що Івано-Франківськ – тихе, маленьке місто без постійних туристів, як це було у Львові. Ціни дешевші майже на все.
Найперше я звернула увагу на те, що в центрі міста не багато людей завжди. Ще багато затишних кав’ярень. Завжди спокійно та комфортно.
З проблемами я теж стикнулась. Найперше – дитячі майданчики у дворах. Багато з них справді в плачевному стані. Наприклад, мені з дитиною доводиться ходити на майданчик біля озера. Там я побачила, що немає нормальних туалетів, пандусів.
Також в Івано-Франківську гарна архітектура, але в занедбаному стані.
Наталя Вашкевич
В Івано-Франківськ я переїхала із Вінницької області. Це сталось одразу після весілля. Саме тут я покращила свою українську мову, бо у Вінниці розмовляють більше суржиком. З роками спостерігаю, як гарнішає місто. Дуже мені подобається парк, центр Івано-Франківська, озеро, пішохідні вулиці. Звісно, як і в кожному місті, проблем вистачає, але тут люди більш культурні й добрі. Маю з чим порівняти.
Вперше гуляючи містом я звернула увагу на вузенькі вулиці, велику кількість ліхтарів, кав’ярні. Подобалось, як кожен заклад оформляв територію біля себе. Старовинні будівлі, фігури під дахами, багато кованих елементів. Місто здавалось дуже затишним. Хоч у Вінницькій області я прожила майже 40 років, але зараз би не повернулась.
Алла Мельничук
Я переїхала із Харківської області. В мене було відчуття, що я приїхала в місто, в якому вже жила раніше. Наче розумієш, що все тут рідне, але за час твоєї відсутності все змінилось і потрібно знову пізнавати місця.
Перше, що мене здивувало – габарити й одночасно компактність міста. Як тоді, так і зараз дуже рідко користуюсь маршрутками. Думаю, місто трішки перевантажене ними.
Оксана Постранська
Я переїхала до Івано-Франківська у 2008 році, коли вступила до Прикарпатського університету. Сюди я приїжджала ще у шкільні роки, бо тут живуть мої рідні дядько і тітка. Перше враження про місто в мене ще з тих дитячих років. Пам’ятаю, як вперше побачила міське озеро і сказала дядькові, що хочу тут жити. Так і сталося. Івано-Франківськ – дуже компактне місто, все “під рукою”. У студентські роки важко було оцінити всю привабливість міста, а коли в мене з’явилася сім’я, я переконалася, що це справді “місто для життя”. Дуже багато місць, куди можна піти із сім’єю, чудова природа, виставки, музеї, концерти…
За ці 14 років місто змінилося на краще, як на мене. Чого вартує тільки реконструкція парку та озера! Ми живемо неподалік від озера, і тепер гуляти тут – суцільне задоволення. Єдиний мінус – 13 років тому озеро ще не було забудованим, тут було значно зеленіше і спокійніше. Кількість новобудов у місті все-таки завелика, як на мене, бо у погоні за територією для нових багатоповерхівок, часто забувають про потрібні дитячі майданчики, місця для паркування та зелені насадження перед будинками.
Щодо змін за ці роки – помітила, що дуже багато доріг відремонтували, з’явився новий транспорт, регулярно відкриваються нові заклади. А найголовніше – тут чудові люди! Це мене вразило найбільше після переїзду з Чернівців. Всі дуже виховані, доброзичливі, гостинні та приязні.
Наталя Мельник
До Івано-Франківська я переїхала на початку 2020 року. Чоловік місцевий, а я зі Львова. Зауважила, що місто значно спокійніше і тихіше, аніж Львів. Втім, досить колоритне. Найбільше мене вразив парк і міське озеро. Дуже сподобалось, що можна за нормальну ціну орендувати човен і гарно провести час. У центрі гарний фонтан, пішохідна вулиця.
Пригадую, після переїзду було некомфортно із громадським транспортом. Одного разу я дві години простояла на зупинці в очікуванні автобуса. І дивували деякі маршрутні розв’язки. Ще зіткнулась із тим, що не завжди працювали електронні записи в поліклініки, а медичні структури погано забезпечені медикаментами. Щоб здати кров, я мала придбати навіть спирт і скарифікатор.
Івано-Франківськ – місто, яке швидко лягає спати. Я не можу дозволити собі відвідувати спортзал після роботи, як це було у Львові, бо в Івано-Франківську такі заклади зазвичай о 21 год вже зачиняються.
Христина Ткачук
