По той бік сцени Івано-Франківського драмтеатру. Кого не бачать глядачі
.jpeg)
Глядачі не знають їхніх імен, не бачать облич. Оплесків і квітів їм теж не дістається, вони завжди в тіні. Робота швачок, реквізиторів, декораторів, бутафорів — усіх, хто по той бік сцени, — нелегка. Але цікава.
Усе буде вчасно
Однією з відповідальних за одяг і взуття акторів Івано-Франківського облмуздрамтеатру є Марія Ремська. Вона пильнує, аби костюми були чисті й випрасувані. Радо зустрічає, виходить зі свого кабінету й веде до цеху-гардеробу. Каже, таких є три, а ще підвал, в якому все на купу. З її слів, там зберігають одяг, у якому виходили на сцену понад 50 років тому. Та, додає, ним і зараз інколи користуються, пише Репортер.
Сама ж Марія працює в театрі три роки. Робота подобається, колектив теж.
Один із цехів — вузенька довга кімнатка з яскравою лампою на стелі. Ліворуч — десятки вішаків з одягом, справа — полиці, набиті взуттям і різними аксесуарами (капелюхи, шапки).
«Ці з вистави «Енеїда», ті — з «Майже ніколи не навпаки»…», — Марія обережно, один за одним, пересуває вішаки.
У швейному цеху працюють п’ятеро людей. Вони виготовляють одяг, капелюхи та взуття окремо для кожного актора. Беруть мірки, замовляють тканину і шиють. Костюми будуть готові вчасно.
«Це буде ненормований робочий день, але зроблять усе, як треба», — додає Марія.
Після кожної вистави одяг перуть, прасують — і на вішак. Щодо взуття, то всі коробки з іменами, аби випадково хтось не взяв чуже. Галя, Женя, Ігор…
Боже, яка краса!
Усе, що актор бере до рук на сцені, зберігають у реквізиторському відділі. Ним керує жвава й дотепна Аліна Солодка, яка в театрі вже 16 років. Каже, все дитинство провела на репетиціях за лаштунками, бо мама працювала реквізитором, а тітка — заслужена артистка.
У її двокімнатному кабінеті просто очі розбігаються. Певно, трьох годин не вистачить, аби все розгледіти.
«Всі, коли заходять до мене, кажуть: Боже, яка краса!», — посміхається Аліна.
На робочому столі — три вази зі штучними квітами, велика скринька, свічка і купа різних дрібничок. Бракує хіба комп’ютера. Довкола м’які іграшки, плетені кошики, пивний кухоль, старезні підсвічники, весільні торти… На стінах — чорно-білі афіші з 1980-х. Раніше вони висіли на величезній стіні (на розі Лепкого-Незалежності, де зараз «Вопак»). На шафах стоять ікони, є дерев’яний хрест.
Аліна описує роботу відділу просто — помагати, аби актор не звертав уваги ні на що зайве, а лише робив свою справу.
Майже весь реквізит театр робить сам, цим займаються чотири цехи: художньо-декораційний, бутафорський, столярний і швейний. Інколи й механічний, але там, додає Аліна Солодка, здебільшого працюють над декораціями.
Склянки, зброя, валізи, посуд… Усе, чого торкаються актори на сцені. Якщо на виставу потрібно їжу — готують. У пляшку з-під коньяку заливають чай, а шампанське — це солодка газована вода.
«Хлопці умудряються так відкривати, що воно стріляє й глядачі вважають то шампанським, — сміється Аліна Солодка. — Навіть одна акторка донедавна не знала, що шампанське несправжнє. Зрозуміла лише тоді, коли побачила, як я переливала солодку воду».
В іншій кімнаті кабінету, яку відділяє кольорова шторка, стоять ящики реквізиту для кожної вистави. Є постановки, де таких треба кілька, наприклад, «Гамлет у гострому соусі» з багатьма муляжами страв.
За словами Аліни, коли режисер починає роботу над виставою, то пише список реквізиту. У відділі сідають й обговорюють: це є, це треба купити, а це зробити. І вже разом із художником думають, який цех береться виготовляти.
«Нема такого, аби хтось почав, а інший довершив. Один займається — від початку й до кінця», — говорить жінка.
У кабінеті — реквізит для нинішнього репертуару. Старі речі, яким кілька десятиліть, зберігаються у підвалі.
«Там усе просто завалено, навіть не сфотографуєш. Раз на рік робимо порядок, та все одно щось виноситься й заноситься під час вистав. Не встигаємо», — каже Аліна Солодка.
В очі кидається яскравий костюм Губки Боба, який Аліна колись робила для дитячого свята. Зараз його використовують у виставі «Оскар і Рожева Пані», де грає Ірма Вітовська.
О, гроші! Як справжні! А ще й склад рушниць. Аліна вважає, що вони десь з 1960-х.
Вона не лише зберігає реквізит, а ще й виносить його на репетиції та вистави. Бувало різне. Найбільше пам’ятає випадок на виставі «Заробітчанки».
«Я тоді не видала подушку, а нею мали душити. Сиджу в кабінеті, навіть не думаю про це, — розповідає Аліна Солодка. — Приходжу вже в кінці вистави — всі сміються. Кажуть, добре що в тебе там інші подушки лежали за сценою. Прибіг хтось, схопив будь-яку та й почав душити».
А ще на одній виставі — «Євангеліє від Івана» — актор мав вийти та подивитись у дзеркало. Вийшов, а… дзеркала нема.
«Пауза, а далі він каже: «Дивись у тебе навіть дзеркало вкрали!», — пригадує Аліна й каже, що інколи за лаштунками вмерти можна з дотепних імпровізацій.
Найважча тутешня декорація важить 5 тонн, вона для вистави «Майже ніколи не навпаки». Там на колі викладають ще двометровий круглий майданчик, такий собі амфітеатр — глядачі сидять на сцені збоку.
Монтажники з цеховиками складають і розкладають ту декорацію майже добу.
«Знаєте, в театрі працюють люди, які люблять цю роботу», — каже Аліна Солодка.
Після репліки загасити світло
За лаштунками великої сцени кипить робота, люди бігають туди-сюди. Носять декорації, коробки, метушаться. Піар-менеджер театру Юлія Острогляд пояснює, що через годину розпочнеться вистава «Оце так Анна..!».
З-поміж усього вирізняється великий сірий залізний пульт, за яким має сидіти звукорежисер. Там десятки різних кнопок, що керують сценою: звук, світло, підняття й опускання декорацій і т.д.
Звукорежисеру не треба все вчити напам’ять. У нього є синопсис — журнал вистави, де прописаний кожен момент. До прикладу: «Після репліки Ольги загасити світло та підсилити звук».
Під час вистави, якщо актор не задіяний у сцені, він іде до гримерки — відпочити, води попити. А щоб він не запізнився назад, є кнопка «виклик акторів».
«Людина, яка сидить за пультом, натискає на цю кнопку і каже ім’я. Звук іде на поверхи з гримерками. У кожній кімнаті є динамік, де актори чують усе, що відбувається на сцені. До того ж, помічник режисера каже, кому пора спускатися», — пояснює Юля Острогляд.
Працюємо, скільки можемо
Над «начинкою» сцени, тобто декораціями, працюють до 10 людей: художник, столяри, бутафори, хлопці з механічного цеху. Перший створює макет, другі роблять з дерева каркас, а далі — ліпка, розмальовка… Декорацію виготовляють і передають головному монтувальнику.
Художньо-декораційним цехом керує Володимир Плазинський. З ним працюють ще бутафор і швачка. Буває, каже, засиджуються утрьох допізна, інколи «зависали» й на добу.
«Робочий день, звісно, нормований, але ми творча структура, а не завод. Тому працюємо, скільки можемо та хочемо», — говорить Володимир.
Майстерня в них велика, нагадує спортзал. Усе в будматеріалах, коробках.
Свій кабінет Володимир Плазинський називає «коморкою, де обідають». Видно, що капремонту там не було давно. На столі швейна машинка, стопка газет і макет декорацій масштабом 1:20 до вистави «За двома зайцями». Каже, їх треба змайструвати протягом трьох місяців.
Макет декорацій масштабом 1:20 до вистави «За двома зайцями»
«Усе має бути ідентично. Наприклад, швачка зробить килимок з двонитки, яку закупили в Києві. Ми його розмалюємо спеціальними фарбами, — описує процес Володимир. — А ось тут столярний цех робитиме каркас канапи, а ми обтягнемо його поролоном і тканиною».
Столярний цех робитиме каркас канапи, потім його обтягнуть поролоном і тканиною
На відміну від одягу й реквізиту, всі декорації зберігають прямо за сценою. Плазинський каже, в оренду не беруть, та й іншим не позичають, хоч інколи в них просять.
«Але це заборонено», — зауважує він.
Каже, людей у цеху бракує, але справляються. Один нещодавно звільнився — через малу зарплату.
«Але все точно буде нормально, головне — аби були здорові».
