Прикарпатець з 128-ї бригади розповів як взяли в полон сепаратиста


Не думав 23-річний Борис Гошко із Лоєви, що вимріяний і здобутий фах помічника машиніста тепловоза навіть після армійської служби доведеться змінити на керування бойовою машиною піхоти. Саме на ній йому і ще одному бойовому побратимові на іншій довелося в цьому році вивозити майже сім десятків наших воїнів із жорстокої фронтової смуги.

Називають цю донецьку місцевість – зранену, поруйновану російським агресором і засліпленими деенерівцями – Дебальцевським і котлом, і плацдармом, і хрестом. Ось із такого смертельного горнила вивозив фронтових друзів Борис Гошко. А перед тим в останній тиждень разом із побратимами утримував у надто складних і жорстоких умовах майже шестикілометровий рубіж, на який заїхали вороги.

Невимовна гіркота, біль, сум огорнули серце бійця і посилила його ненависть до агресора загибель 39-літнього Анатолія Слонського. Цей товариський і дружелюбний підприємець з Умані став для воїнів і другом, і порадником, і помічником, і керівником, й організатором у смертельному двобої з тими, котрі так і не усвідомили своєї українськості, свого патріотизму за рідну Державу, за потребу зміцнювати її незалежність і територіальну цілісність та наближати її до європейської цивілізованої спільноти. Чомусь дух український став їм поперек горла від путінсько-кремлівського зомбування. Чомусь не проймаються духом козацького краю, славного міста Бахмута (саме така прародинна назва Артемівська, найменованого за кличкою більшовицько-ленінського поплічника Артема-Сергєєва), котрий вважався центром українського донецького краю.

Та замість такого усвідомлення доводиться зараз силою стрілецької зброї й артилерійського сучасного вогню (а його надто потужного і вкрай потрібного зараз нерідко не вистачає нашим воїнам) відстоювати український козацький степ, український край і звичай. Хіба не є добрим прикладом для молодого захисника Бориса його односельчанин Олімжан Абдуроззаков, киргиз, котрий полюбив український народ і державу і не дозволяє зараз агресорові глумитися над нами.

Непросто Борисові прокручувати у пам`яті фронтові будні із минулорічного серпня, щоденні бої у грудні, січні, лютому. Нинішня географія й історія закарбувалась для юнака жорстоким воєнним жахіттям поблизу Попасної, Первомайська, Артемівська, Миронівки, Санжарівки, Дебальцевого. Пройшовши таке горнило, варто й командним армійським чинам проаналізувати, чи до кінця продумана та чи інша воєнна операція або бій з найменшими ризиками для простого воїна, чи завжди дорожать і враховують життя кожного воїна.

…Взяли у полон 26-річного «сепара»-луганчанина. Заробляв на прожиття крадіжками автомобілів. Коли попався, то місцеві «правоохоронці» пригрозили: або за ґрати, або воювати за псевдо-ЛНР. Він – майже ровесник Бориса, а яка роз`єднаність душі, сповнена ворожості і ненависті до всього українського й національного. Хіба нормальна людина у 21-му столітті питатиме українських воїнів-юнаків: «Хлопці, а скажіть по правді: ви їсте дітей?». І після цього ще хтось може і має глузд вірити путінському зомбуванню?!

… Сестра Христина з мамою мають домашні і господарські клопоти. А в цей час племінник Максим, котрому за три з половиною перемайнуло, не натішиться вуйком Борисом: то пригорнеться, то підскочить, то заставляє гратися з ним, а то серйозно запитає: де ти так довго був?

Дитяча віддушина – короткотривала. Воякові повертатися у 128-му гірсько-піхотну бригаду. Мирне небо – для рідних, для Максимка, для України треба захищати щодень. І, на жаль, поки що зі зброєю на фронтовому рубежі. Так його вчили вдома батьки, таку науку засвоїв у школі на уроках історії і предмета «Захист Вітчизни» від наставника Івана Кметюка. Цього вимагає нинішній день.

 «Народна Воля»