Родина з Коломийщини, яка пройшла дві війни: дідусь воював під час Другої світової, а внук – на Сході
Родину Романюків з села Рунгури зачепили дві війни – Друга світова й нинішня війна з Росією.
Найстарший з живих Романюків 96-літній дід Іван у 1944 – 1945 роках возив на своїй вантажівці поранених і боєприпаси на підступах до Берліна; його внук Руслан двічі воював з російськими агресорами на Донбасі. Тепер служить за контрактом на аеродромі в Корничі, пише Дзеркало Коломиї.
“Дідо не знав, що я воюю, – зізнається Руслан, – ми берегли його нерви, він і так багато пережив”.
Іван Романюк читає багато газет. Аналізує події, згадує пережите, співставляє.
“Тато трохи підупав, коли померла моя мама, – каже його син Василь, котрий за батьком доглядає. – Самі подумайте, вони прожили 70 років разом душа в душу. А пару років тому ми думали, що татові настав кінець. У дев’яностолітньому віці він перебув чотири складні операції на внутрішніх органах. Оперував хірург Володимир Дебенко. Тато не тільки вижив, а й відмолодів. Добре себе почуває, усе їсть підряд, ще й чарчину міцної самогонки годен потягнути…”.
Розповідає найстарший Романюк.
– Влітку 1944-го мадяри, відступаючи, спалили все село. За час своєї окупації вони закатували більше 100 рунгурців. Прийшли совіти й мене мобілізували на війну. У Коломиї був збірний пункт. Нас там зібралося дуже багато хлопців. До пізнього вечора там проводили реєстр і проходили медкомісію. А над ранок виявилося, що добра половина рекрутів уночі повтікала: хто переховуватись по хатах, а інші – в ліс до бандерівців. Бо вмирати прийдеться однаково, то вже краще – за Україну. Оголосили, що треба хлопців на курси водіїв з освітою не менше 7 класів. Я мав лише два класи польської школи, а збрехав, що маю сім, і мене зарахували до групи підготовки водіїв. Пройшов водійські курси в місті Орджонікідзе. Відтак потрапив у 223 полк на 2-й Білоруський фронт, котрий наступав на німців з боку Прибалтики. Німці скажено опиралися, йшли тяжкі бої. Мене поранено в голову, потім осколок потрапив у ногу, сидить він там і дотепер. Машину мою німці підірвали, але так, що ніхто не загинув. Уже в самій Німеччині йшли вуличні бої. Якось ми з побратимом притисли до стіни одного німця. Товариш хотів його на місці пристрелити. Але я його спинив: нащо, кажу, гріх на душу брати і вбивати беззбройного. Так той німець віддав мені свою бритву і шкіряний ремінь, я його тримаю як трофей. Василю, покажи ремінь!..
На початку 1947-го вояк повернувся до рідного села. І відразу нова влада призначила його головою сільради. А це означає майже підписати чоловікові смертний вирок. Адже довкола в лісах переховувалися повстанці й нещадно карали окупантів і їхніх прислужників з місцевих. Старий чоловік згадує, як у 1951 році енкаведисти підірвали три бункери. Живих зв’язаних повстанців висадовили на кузов машини. Один з них, тяжкопоранений, з усієї сили гримнув головою до борта кузова й віддав Богові душу…
Той період біографії Івана Романюка чи не найскладніший. Син Василь зізнається, що сам не розуміє, як тато умудрявся балансувати на межі двох вогнів. Знає єдине: батько тримав з бандерівцями зв’язок, навіть посилав для них харчі. Його не чіпали, він був їм потрібний. В партію не вступав…
Сам дідусь багатозначно киває сивою головою: “То треба в житті дещо видіти, аби бути мудрим і не робити дурниць”. І ще: “Я їм, бандерівцям, казав після війни: хлопці, не воюйте більше, бо нема сенсу. Ви вже водно маєте велику славу в людей, побережіть свої життя. Не слухали…”.
А ось що нам додав до портрету свого діда його внук вояк АТО Руслан: “Дід усе життя був дуже врівноважений, гасив усі сімейні суперечки, ніколи сильно не нервувався. Та й, чесно кажучи, тяжко не працював, усе життя поштарем. До 90 років не знав болячок і до лікарів не звертався. Донині має, здається, усі свої зуби хоч і сильно стерті, й тиск 120 на 80, ми перевіряли. Єдиний раз зламався, як умерла баба. То його сильно підкосило”.
Майже на тисячу гривень Іван Романюк передплатив періодики. Хоче тримати руку на пульсі всіх подій.
Іноді сперечається з сином, заводиться: “Та віддайте ви той дідьчий Донбас москалеві, хай ним вдавиться!”. Син остуджує татову голову, яка завжди була холодною, а в глибокій старості почала чомусь нагріватися: “Тату, не говоріть пустої! На Донбасі живуть і українські патріоти, і навіть багато наших земляків. То як ми можемо їх зрадити!”.
Старенький чоловік слухає й уже сам не знає, що відповісти.
