Смак об’єднує. Як мріяли, спілкувалися і кавували 100 років тому
Взимку хочеться загорнутись у теплий пледик, взяти книжку й горнятко запашної кави. А ще можна уявити, як ошатно вбрана галицька панянка пила цей напій і мріяла…
Про що? Про вдалу партію для заміжжя, про сезон балів, про нову сукню чи ще щось таке. Байдуже, головне – вона пила каву, пише “Репортер“.
Місце зустрічі змінити не можна
Сто років тому кав’ярні були осередками товариського життя інтелігенції та міщан. Там вони відпочивали від щоденної праці, читали свіжу пресу, годинами обмінювалися новинами й дискутували. У кав’ярнях народжувалися нові літературні шедеври, а їхні автори знаходили вдячних слухачів.
На думку краєзнавців, першою кав’ярнею для вишуканого товариства у Станиславові став «Уніон». Заснував його у 1886 році ресторатор Герман Басс. Заклад розташовувався за сучасною адресою Січових Стрільців, 18. З 1897 році кав’ярня переїхала у нову кам’яницю на Сапіжинській (нині Незалежності, 19). У міжвоєнний період найпопулярнішими кав’ярнями міста вважалися Haubenstock, «Варшава», «Уніон», «Пасаж».
«Спершу мені цей спосіб одпочинку в публічному місці, на людях, здався був чудним, незвичним. Але незабаром я побачив, що він має в собі багато позитивного, – писав про кнайпи громадський діяч з Наддніпрянщини Сергій Єфремов. – Вічно зайнятим, працьовитим людям немає часу ходити по гостях; зустрічатися за самою працею теж не давало ні втіхи, ні способу до того, щоб зав’язувати товариські стосунки. На нейтральному ж місці, в кав’ярні, звідки ви могли кожної хвилини, не турбуючи нікого, піти за своїми справами, це виходило просто й невимушено».
Галицькі кав’ярні мали ще одну важливу особливість – їхні постійні клієнти приходили завжди в один і той же час. Тому, щоб знайти потрібну людину, не треба було докладати зайвих зусиль, “бо ж відомо, що той а той щодня о такій і такій годині буває отам-о, в певній якійсь кав’ярні. Ви йшли туди і знаходили кого треба. І так поміж одпочинком одбувалися й ділові зустрічі, потрібні побачення, вершилися всякі справи, писалися часом статті, тут же таки й ухвалювалися в гурті…». Отож кав’ярні без проблем замінювали сучасні засоби зв’язку.
Такі заклади часто відвідували і представники сільської інтелігенції. Зокрема, син священника Володимир Гоцький стверджував, що, перебуваючи під час Першої світової війни у Відні, його батько перейняв міські звички. Відтоді він не міг відмовитися від кав’ярні, куди заходив якщо не на партію шахів, то хоча б порозмовляти.
Важливіша за обід
Кава стала неодмінним атрибутом святкової та повсякденної їжі в оселях сільських священників і вчителів. Зазвичай каву з молоком подавали на сніданок. Частували обов’язково ароматним напоєм і гостей.
«Це був один із канонів жуківського життя – ніде не їхати без «вчесної» кави і нікого з гостей без неї не пускати. А робили каву «стоячу», на три поверхи; партер – чорна, перший поверх – біла сметанка, а до того домашня легка, як пух, булка» – згадував письменник Богдан Лепкий про родинні традиції у селі Жуків на Бережанщині.
Він же наголошував, що його батько, отець Сильвестр Лепкий, восени та взимку щодня відправляв богослужіння, а потім часто засиджувався за розмовами у селян. Такі бесіди він вважав найдієвішим засобом пробудження національної свідомості своїх парафіян. Однак на каву завжди поспішав додому, бо вона «на приходстві куди важніша навіть від обіду».
Схоже Лепкий змалював у своїй повісті «Веселка над пустирем». Зазначив, що «була це найсвяточніша пора на приходстві в Житниках. Зі сніданням та з обідом різно бувало, але до вчасної кави сідалося з якимсь окремим, добрим настроєм. Навіть давніше, як ще доньки були в хаті і як іноді посперечилися з собою або як мама погнівалася на котру з них, то до кави треба було всі ті порахунки перечеркнути і приходити з ясними й погідними обличчями, щоб татові не псувати гумору».
Цікаво, що у багатьох інтелігентних родинах каву пили вранці та після обіду. Кавування після вечірньої відправи перетворилося на своєрідний ритуал. Тоді за столом збиралися усі члени родини й обговорювали останні новини. До кави подавали медівники, горіхові «пляцки» та «легуміну». Остання у сучасних кулінарних довідниках вживається як синонім десерту.
Сто років тому поширеним був такий рецепт: до звареної на молоці пшоняної каші додавали збиті яйця та цукор. Цю суміш запікали на пательні, різали на шматки й пропонували до кави з молоком. Вчителька Осипа Заклинська у своєму відомому пораднику «Нова кухня вітамінова» (1928) радила готувати легуміну з білковою поливою навіть з картоплі.
Зараз практично кожна кав’ярня має в асортименті свій рецепт цього десерту.
Чай замість спиртного
Кава увійшла до раціону сільської еліти, однак так і не закріпилася у селянському середовищі, залишившись привілеєм інтелігенції, міщан і надзвичайно рідко заможних селян. Натомість у міжвоєнний період у селах все більшої популярності набув чай.
Громадські товариства на зразок «Просвіти» розглядали його як альтернативу алкогольним напоям, тому влаштовали для своїх членів «чайні вечори». На цих вечірках відбувалися імпровізовані вистави, а всіх охочих пригощали чаєм із випічкою. Нерідко такі заходи мали благодійний характер і завершувалися збором коштів для сиріт, вдів чи інвалідів війни, на будівництво читальні, утримання дитячого садка.
Завдяки «чайним вечорам» меню селян збагатилося такими звичними для нас канапками. У часописі «Жіноча воля», який редагувала письменниця Олена Кисілевська, містилися поради щодо організації чайних вечорів у гуртках «Союзу українок». Там же публікували й рецепти приготування канапок з житнього хліба з маслом, яйцем, оселедцем чи паштетом.
Щодо кави, то серед селян вона розглядалася швидше як ліки, ніж спосіб провести час у приємному товаристві.
