Снайпер живе заради сина. Віктор Чернов з Франківщини – про сім’ю та службу в зоні АТО

Віктор Чернов, 39-річний боєць АТО, пережив чимало випробувань. Це сильний духом чоловік, який точно знає, в чому сенс саме його життя. Війна зробила його лише сильнішим. Зараз він сам виховує п’ятирічного сина і планує розпочати власну справу.

Віктор народився у Калуші, та ще у дитинстві, після розлучення батьків, переїхав з мамою, братом і сестрою в Долину. Сім’я жила складно, тож уже в 19 років хлопцеві довелося їхати до Чехії на заробітки. Через три роки він повернувся і влаш­тувався на роботу в ательє – модельєром, пише Репортер.

У 2010 році Чернов одружився, згодом народився син, і грошей знову забракло. І знов єдиним виходом стали закордонні заробітки. Під час цієї поїздки отримав страшну звістку – його дружина померла від серцевого нападу.

«Так сталося, що в мене якраз були проблеми з роботою, і я не міг повернутися додому, – пригадує Віктор Чернов. – Дружину ховала моя сестра. Вона ж взяла опікунство над сином, бо родичі жінки хотіли віддати його в дитячий будинок. Дякувати Богу, закон був на нашому боці. Але я повернувся, і життя потроху почало налагоджуватись».

У 2015 році, незважаючи на те, що Вік­тор залишився сам з маленьким сином, він вирішив іти на війну.

«Тоді з Донбасу якраз привезли двох загиблих, це були знайомі хлопці – одному 21 рік, а іншому 23, – розповідає чоловік. – Тоді я й зрозумів, що не можу в свої 37 років залишатись осторонь цієї війни, бо вона стосується кожного з нас».

До військкомату пішов сам – попросив мобілізувати. Там усе вирішили дуже швидко, без жодних комісій, сказали приходити завтра о дев’ятій ранку вже з речами.

«Мене розподілили в сержанти тилового забезпечення і відправили на вишкіл на Яворівський полігон, – говорить Віктор. – Але потім приїхали хлопці від УНСО, які набирали людей у школу розвідки – в експериментальний проект. Там навчали і снайперській справі, тож оскільки я дуже хотів стати снайпером, попросився до них».

Вже через місяць навчань Чернов у складі 131 окремого розвідувального батальйону поїхав у зону АТО. Спершу – у селище Володарське Донецької області, де розміщувався штаб батальйону, а потім на передову – Павлопіль, Широкине, Водяне.

«Мені подобалось бути розвідником, – каже боєць. – Я відчував, що роблю щось значуще, а не просто сиджу в штабі чи перекладаю папері. Звісно, було важко, бо нас перевіряли на витривалість, і за ніч ми проходили по 50 кілометрів. Але з часом я втягнувся, адреналін зашкалював, хотілося воювати».

Навантаження витримували не всі. Наприклад, одного разу під час обстрілу їхній боєць втратив свідомість, тож побратими несли його на собі більше восьми кіломет­рів. Було різне…

«Біля нас падали 120-міліметрові міни, – розповідає Віктор Чернов. – Одна за десять метрів, інша – просто між нами. І, на щастя, жодна не вибухнула! Уявляєте, які янголи-охоронці в нас були? Але на війні все дуже серйозно – якщо ти хоч раз стаєш тягарем, то твоя служба на цьому закінчується. Та найгірше – коли гинуть побратими. Спершу відчуваєш нестримний біль, ніби втрачаєш частину себе. Потім з’являється бажання помсти».

Каже, що на передовій нічому особливо не дивувався, а от поведінка місцевих мешканців була дещо дивною.

«Там люди звикли жити як глибинка Росії, – говорить Віктор. – Вони хочуть нічого не робити, або робити дуже мало. Думають лише про те, як отримати гроші й напитися. Нам розказували, як вони наповнюють український бюджет, а западенці в них погані, бо гроші заробляють за кордоном».

Та багато місцевих уже змінили ставлення до бійців української армії загалом, допомагають продуктами, водою, медикаментами. Часто просять не залишати місто. Бояться, що прийдуть сепаратисти…

Сьогодні Віктор винаймає квартиру в Івано-Франківську. Була в нього і проб­лема зі здоров’ям – втратив слух на праве вухо – але каже, що це дрібниці, і радий, що повернувся живим. Рук не опускає, нема коли, має багато планів на майбутнє. Також хоче допомагати побратимам, які повертаються з війни.

«Командир просив мене лишитися. Я сказав, що повернуся, якщо не зможу жити цивільним життям, – каже Чернов. – Але я зміг. Зараз уже адаптувався. Тим більше в мене синові п’ять років – він для мене головний. Зараз вирішую питання з документами, щоб прописатися у Франківську, шукаю роботу. У майбутньому ми разом з хлопцями зі спілки учасників АТО хочемо створити кооператив, який буде зай­матися агропромисловістю».