Сотник Чернецький і його бандерівці

Невисокий хлопець із вусами та «оселедцем» зустрів нас на ґанку будинку, що стоїть на околиці села Клубівці Івано-Франківської області. Назвався: Ігор Чернецький. І показав свої володіння — армійський... намет у дворі, будматеріали й залитий фундамент майбутньої творчої майстерні: «Це і є наш Центр для воїнів АТО та членів їхніх родин «Бандерівський Схрон».

Ми багато говорили з Ігорем про необхідність психологічної реабілітації воїнів АТО, про роль держави в цьому процесі й участі суспільства. Під диктофон Чернецький повторив багато правильних фраз на цю тему. Повторив. Бо він як голова правління ГО «Бандерівський Схрон» і радник обласного керівництва з питань майданівців і добровольців щодня, як на роботу, при повному параді (камуфляж, на куртці уртці — ордени, палиця в руці), накульгуючи, ходить по різних державних інстанціях, де не один рік уже виголошує ці самі фрази, щоб захистити права побратимів-майданівців і вирішити множинні проблеми своїх підопічних — тих, хто пройшов крізь вогонь бойових дій і сьогодні потребує захисту від «когнітивного дисонансу» війни й мирного життя, у якому їх приймають як героїв часто лише на словах, пише Голос України

У психологічній практиці є такий прийом, як терапія власним прикладом. Щоб пояснити, навіщо в Україні потрібні не тільки атошникам, а й соціуму такі центри, який організували й усіма силами утримують Ігор Чернецький і «командувач тилу» Наталія Черній (на знімку), слід почати з їхньої особистої історії. 1 грудня 2013 року. Дізнавшись про розправу влади Януковича над мирно протестуючими студентами, Ігор приїхав до Києва з рідного Хмельницького. Київська художниця й архітектор Наталія з цієї самої причини того самого дня повернулася в рідне місто з Івано-Франківська, де тоді працювала. Вони зустрілися на території Михайлівського собору, який і став базою для їхньої однойменної «Михайлівської сотні» на весь час майданівського протистояння. Ігор відповідав за безпеку й охорону, Наталія — головна «по кухні», організовувала харчування хлопців.

У кохання на Майдані свій особливий код, своя формула. Це — коли розумієш, що зустрів свою людину, й просто хочеш бути поруч. І вони стали поруч.

16 січня, в день ухвалення тим «синьо-білим» парламентом «драконівських законів», які, по суті, легалізували придушення Майдана й розправи над протестувальниками, Ігор освідчився Наталі. То була не революційна романтика, а побоювання за життя близької людини: коли щось трапиться, з печаткою про шлюб більше шансів допомогти одне одному, маючи справу з офіційними органами… Уже 21 січня, роздобувши «довідку про вагітність», молодята розписалися в Дарницькому ЗАГСі столиці. Їхній медовий місяць минув на Майдані.

А далі — як на війні. Втім, може, активна фаза російсько-української війни почалася з розстрілу майданівців у Києві, в лютому 2014-го…

8 лютого бійці Михайлівської сотні несли бойове чергування на одній з барикад Європейської площі. Потім відійшли до Будинку профспілок, де підпалили БТР противника. Втративши багато сил, з «трьохсотими» на руках повернулися в Михайлівський.Пізно ввечері сотник Чернецький з побратимами пішли в розвідку. Із засобів індивідуального захисту — тільки дерев’яні щити. На розі Великої Житомирської потрапили під обстріл. Ігор дістав кульове поранення в ногу. Його відтягнули «правоохоронці» й почали бити. Якась жінка, що опинилася тієї ночі поруч, дивом умовила не обивати хлопця… «Швидку» свої підігнали вчасно.

Потім — лікарні, операції, реабілітація. Наталія стала для чоловіка цілим реабілітаційним центром. Тендітна, із залізним стрижнем кохання усередині, вона взяла на себе дві дорогі ноші — дочку Соломійку, котру вже носила під серцем, та інвалідний  візок, у якому півроку возила її батька, щоб якнайшвидше поставити його на ноги. Ігор піднявся.

А війна вже тривала. І там, на передовій, під російськими танками й «градами» стояли побратими-майданівці.Після Іловайська багато хто опинився у Київському госпіталі. Наталія опікувалися ними. Ігор рвався у бій. Але поранена нога не пускала. Тоді почав возити хлопцям на фронт усе необхідне — від шкарпеток до тепловізорів. А Наталія малювала й продавала свої картини, щоб зібрати на це гроші.

У тривожному пошуку себе, у бажанні бути там, з побратимами, захищати, боротися з ворогом були зриви. Про таке зазвичай не пишуть в есе про героїв. Але це той самий зворотний бік медалі за участь у війні, який кожний одержує в «навантаження». І носити його самому без наслідків неможливо… Чернецький це знає. І, можливо, ще й тому його «бандерівське розвантаження» полегшує не тільки фізичний біль після поранень і контузій ветеранів бойових дій східного фронту, а й заспокоює їхні нерви, загоює душевні садна. В «Бандерівському Схроні» вони в безпеці, серед своїх, як удома. З тією лише різницею, що не треба пояснювати, чому ти «якийсь чужий», чому не спиш ночами, чому на «гражданці» жорстко почав пити і чому хочеш назад на «передок»… У сотника Чернецького свої правила виходу з бою в мирне життя. Головне — довіриться і захотіти повернутися.

…Усе почалося із прохання побратима, який повернувся з АТО, «відсидітися» на дачі в батьків Наталії під Києвом. Мовляв, повернувся додому — запив, пішов у «штопор». Такий шлях самостійної і доступної соціальної реабілітації проходить більшість атошників. Принаймні, це «обов’язкова» її фаза. Ігор із дружиною прийняли бійця в себе, оточивши увагою, турботою, зайнявши нескладною діяльністю. Друг ожив і «повернувся з війни». І це був не єдиний випадок. Тоді й виникла ідея створення такого центру для воїнів АТО, де ті, хто повернувся із фронту, змогли б пройти свій соціально-психологічний «карантин», щоб знову ввійти в мирирне життя суспільства.

…Будівництво центру для воїнів АТО не припиняється дотепер. У нього гучна назва, а по суті, від самого початку то була волонтерська база в наданій священиком будівлі при церкві. Облаштовували побут за майданівським досвідом: намет, дрова, казан каші… На благодійні пожертви і допомогу небайдужих людей провели в будинок воду, каналізацію. Навесні «Бандерівський Схрон» прийняв перший заїзд. Яких зусиль, коштів, нервів, безсонних ночей коштує організація триразового харчування, проживання у теплому приміщенні, дозвілля, екскурсій, майстерень (і все це безплатно для атошників і членів їхніх родин), знають тільки Ігор і Наталя.

Коли закінчилися гроші від добродійників (а збирати їх стає дедалі складніше), щоб продовжити розпочате, Чернецький пустив на благоустрій «Схрону» отримані за поранення «майданівські» виплати. А Наталія, як і в часи Михайлівської сотні, прикриває тили, виконуючи функції прибиральниці, кухаря, культмасового сектору, екскурсовода, прес-секретаря, архітектора будівництва, ангела-хранителя душевної рівноваги й комфорту всіх мешканців центру. І, схоже, тільки вона здатна пом’якшити біль майданівського поранення чоловіка.

Багато хто з «бандерівців», які приїхали одного разу до Чернецького на курс реабілітації, так і залишилися при центрі, не маючи хто житла, хто роботи, хто підтримки на мирній території. Поступово налагодили своє виробництво деревного вугілля і кавовий бізнес під торговельною маркою «Кава зі Схрону». Чекаючи на адресну фінансову допомогу від держави таким реально діючим центрам адаптації воїнів АТО, про необхідність створення яких говорять у наших профільних відомствах, а міжнародні організації виділяють на це чималі суми, «Бандерівський Схрон» сьогодні утримують самі «бандерівці».

«Бандерівський Схрон» для Ігоря і Наталії — продовження їхнього Майдану. Там, під кулями, проявилася і об’єднала їх одна, на жаль, дуже рідкісна нині якість — брати особисту відповідальність за тих, хто з тобою по один бік барикад, за свій вибір жити вільно й гідно в незалежній Україні. Це перетворилося на зміст їхнього життя й сьогодні допомагає вижити іншим.