Тарас Прохасько: Арґументи для дипломатії
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Сто років тому в українського військового командування ЗУНР стратегією мали би бути дуже прості постулати. Оскільки всі знали, що на територію Східної Галичини з однаковою переконаністю у власному праві на самовиявлення претендують дві новонароджені з трупа переможеної імперії держави, то єдиним завданням могло бути тільки одне – будь-якими зусиллями втримати столицю краю. Адже велика війна у Європі вже закінчилася, почався складний період міжнародних дипломатичних врегулювань усіх локальних суперечностей, в тому числі і на східній периферії. А східна периферія в той час розглядалася передовсім як форпост супроти континентальної небезпеки зі сторони большевицької Росії. Насправді вона була мало знана тим, хто після війни розкладав нову мапу Європи. Певним маркером служили саме знані знакові міста. У нашому випадку – Львів. Війна, яка розпочалася тут, так чи інакше залежала від зовнішніх рішень. Вона панам світу була потрібною тільки для того, щоби побачити, кому Львів потрібніший, хто більше готовий взяти на себе відповідальність за це місто, хто спроможніший забезпечити суперечливу Європу від ризиків зі сходу.
Власне тому стратегічним завданням було завдання дуже символічне – перемогти у Львові, закріпитися у Львові, не датися у Львові, не віддати Львова. І, не зважаючи на орбіс, чекати у місті рішення, заслуженого або заробленого власною певністю і впертістю. У таких випадках тактика існує для того, щоби не думати про стратегію.
Через сто років, коли Львів є переважно українським, коли він є незаперечною частиною Великої України, можна вважати, що нічого трагічного 21-22 листопада 1918 року у Львові не сталося. Врешті все вийшло по-нашому. Можливо, такою була неусвідомлена стратегія коменданта Стефаніва, героя, який сто років тому здійснив військовий злочин, за який – дякуючи нашому дефіцитові офіцерів – ніяк і ніколи не був притягнутий до відповідальності.
Коли поляки, аналізуючи львівські жидівські погроми 22-24 листопада, казали про трагедію польського офіцера, котрий заради військових результатів мусив погодитися на солдата-бандита, то українські спомини волають про трагедію солдата-фронтовика, який знаходиться під керівництвом недосконалого офіцера. Мусимо визнати, що у польсько-українських перегонах 1918 року поляки набагато вирвалися вперед якраз через те, що значення адекватного офіцера у таких ситуаціях є набагато більшим, ніж моральні якості відважного вояка. А з офіцерами тактичного рангу у нас і тоді, і ще довго потім були і є проблеми.
Щоби такого не було, події львівської кампанії кожної години 21 листопада 1918 року потрібно не просто згадувати, відзначати і глорифікувати, а ретельно вивчати принаймні в усіх українських військових закладах, а в ідеалі навіть у старших класах середньої школи.
Четвер 21 листопада справді був складним. Польські сотні контролювали Личаків, вийшли до Підзамча, захопили більшість української артилерії. Українці чекали підмоги, яка все не приходила. Але насправді українська оборона була настільки ефективною, що польське командування готувалося припинити наступ. Натомість полковник Стефанів, який мав манеру працювати без оперативного штабу, через що не міг собі дати ради навіть з інформаційним опануванням положення на цілому фронті, не кажучи вже про адекватні тактичні рішення і формування окремої наступальної групи, раптом віддав наказ про відступ українського війська зі Львова і термінову евакуацію уряду і парламенту. Кажуть, він тоді переживав психічний зрив. І не допустив до себе нікого, з ким можна би було реально оцінити військову ситуацію.
Відступ чи опущення (за тодішньою термінологією) зі Львова, який все ж таки, всупереч загальному настроєві вояків, відбувся через кільканадцять годин, був однією з найхаотичніших українських операцій. Не кажучи вже про те, що у цьому випадку невдала тактика нанівець заперечила принципи стратегії. Наївна версія командуючого, що вивівши армію з міста, можна буде її зміцнити новими силами з краю і, осадивши Львів, через тиждень або десять днів переможно увійти до столиці, була тільки фантазією недоладного стратега. Адже у тім розкладі все це означало тільки одне – якщо Львів не належить українцям, то їх нема. І нема з ким говорити. Хіба от з поляками, які спочатку не зовсім зрозуміли, яким дивом все так склалося. А вже потім сприйняли це як належне. Як згодом і ми.
