Тарас Прохасько: Двигун внутрішнього вистигання
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохасько на Збручі.
У другій чверті п'ятого класу середньої школи я – грубась із хронічною пневмонію з астматичним компонентом – невідомо чому вписався у секцію легкої атлетики. Став бігати на середні дистанції – від 300 метрів до 1 500. Перший раз прийшов на тренування, коли вже було досить зимно, бо друга чверть. Пробіг вступний крос, виділяючи з себе стільки тепла, що ним можна би було зігріти якусь маленьку келію. Витримав і залишився надовго. Врешті вилікувався від всього, але перестав розуміти математику. Попросту щоденний біг і думання про те, про що думаєш, коли біжиш дитиною дванадцять кілометрів, не залишав шансів бути уважним до несподіваного переходу від арифметики до алгебри. До самого кінця школи я нічого не тямив у алгебраїчних формулах. Невдовзі ця темінь перенеслася і на інші дисципліни, які я колись так любив і розумів, а вони взяли і трансформувалися у математику, – фізику, хімію, геометрію. Підліткове відставання у розвитку, однак, не збило інтересу до літературної фізики. Тієї, де основою є нецифрове пояснення світу. Якась елеґантна ідея, що може бути наскрізним сюжетом до притягання дрібних досвідів і спостережень, які завдяки їй перетворюються із мичкуватої у стержневу корінну систему порозуміння із світом.
Скажімо, я повірив у тезу про те, що час є здатністю переходу тепла від теплішого до холоднішого. І не навпаки. Таким є його просторовий керунок. Лапати сонце, грубо кажучи. У цьому природному потоці часотепла чи теплочасу людина займає особливе місце. Бо сенсом цивілізації є не тільки нагрівання, але і сповільнення охолодження. Центральним завданням екзистенції стає прагнення обірвати ланцюг часу – максимально довго зберігати тепло, перегороджуючи можливі отвори, крізь які – за законами фізики – здобуте тепло мало би покидати нагріте тіло, тепліше від холоднішого середовища.
Тож особисту історію, включену у історію виду, можна розглядати як історію втрати тепла. А здобутками вважати ті періоди і моменти, коли вдавалося не змерзати. Відповідно пам'ять – знання про теплопередачу – тримається, немов річні кільця у дерев – на відрізках радості тепла, пунктах охолодження і складних кривих тріумфу катарсису, коли власними зусиллями і сконцентрованим часом попередніх досвідів вдавалося зберегти отримане тепло. Обдурити, тобто, природний хід речей, належати до цивілізації. Власне на таких межових територіях починає працювати мозок, який, до речі, включається у інтенсивну роботу саме у пік часоплину – коли охолодження випереджає нагрівання. Можливо, він і є таким складним, що відповідає за теплореґуляцію часу. В кожному разі театр, який мозок показує, стає особливо правдивим, коли сцена вистигає. Нагріта вода стигне. Щось триває, щось минає. Множаться знання.
З цим теплообміном пов'язані найвиразніші спогади. Як гістологічні препарати, розклад яких в остаточні метаморфози небуття стримують рефрижератори, що зупиняють час. Вічні спогади про те, як було зимно. Як тривання було пов'язане із відчайдушною діяльністю тіла, яке берегло тепло, котре його покидало.
Холодні приміщення, стіни яких охолоджувалися зимою. Печі, які важко було напалити так, щоби їхній жар міг протистояти холодові стін. Всілякі тканини, якими намагалися створити теплоізоляцію. Вікна, завішені коцами. Холодні поліна дров, замерзлість яких намагалися розворушити теплом підпаленого паперу. Кілька ковтків якогось окропу, який оживав із льоду. Хмари і туман, завдяки яким груднева земля не так швидко ставала непридатною до життя. Ділянки шкіри у різних місцях, чия вимороженість набувала казкової ідентичності опікові. Вокзали, поїзди, автобуси, що холод часу включали у систему координат переміщення у просторі… А незаперечною ознакою того, що час є, що він розгортається, до того ж у протилежних напрямах, є для мене дві речі.
Перша – коли у тридцятиградусному морозі сидиш у холодному залізному панцерникові. І холод витісняє час із найтвердіших кісткових клітин. А тоді, не витримавши цього тривання, вискакуєш із умовного сховку на відкритий сніжний простір, над яким місяць і зорі. І тоді переконуєшся, що вони, той місяць і зорі, не просто світять, вони гріють, хай навіть тепло дійде через мільйон років.
А друга – коли під якоюсь тканиною опиняються два холодні людські тіла. І від такої сукупності – тіл і тканини – поступово накопичується тепло, яке вони не згідні віддати навіть заради того, щоби нормально тривав час. Тоді час розвертається і перетворюється у жар.
