Тарас Прохасько: Життя зі стихією
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Бо все у світі пов'язано. І кожен елемент не може діяти без того, щоби не взаємодіяти з усім іншим. І тому порівняння з галузі географії рослин – як і всі інші вибіркові порівняння – не є заниженням рівня осмислення людських спільнот до безпомічного натуралізму. Географія рослин вчить про ареали, про обмежувальні фактори, про експансію, про екологічну нішу, про міжвидову конкуренцію на певній території, про давні і заносні види, про симбіоз і взаємне витіснення.
Проживши півстоліття на одному і тому ж місці, я все більше довіряю натуралістичним аналогіям і метафорам, які – за законами універсальності розуміння систем – можуть якось пояснити те, що довкола мене відбувається.
Отож, усі ці п'ятдесят років, а враховуючи неперервність попередніх історій, ще довше, відчуваю себе рослиною, яка змушена виборювати життєвий простір для того, щоби не те, що думати про майбутнє свого виду, а попросту не зачахнути на самоті, постійно відчуваючи, як мій біотоп розмивається через повільну вперту навалу іншого виду.
Такою є даність. Такою є географія рослин.
Географія є такою, що сусідами нашого ареалу є росіяни. Даність є такою, що вони є експансивними. Тому, окрім того, що вони завжди поруч, вони вже давно тут. І їхнє обмежувальне сусідство, і їхнє проникання на нові території врешті виявляється чимось значно вагомішим, ніж тепло, волога, соленість і склад наших ґрунтів. Співіснування з такими агресивними видами, які адаптуються у будь-яких умовах і поширюються навіть туди, де все вже зайнято, але поширюються, бо вміють нищити собою і ті умови, куди потрапили, деградуючи їх до своїх потреб, і уміють перероджувати види, які пристосовані лише до дуже властивих їм ареалів.
Сусідство і близькість з росіянами – це фактор, який ніяк змінити не можливо. І тому жодні зміни клімату не можуть переінакшити долю українців. Так буває завжди, що то, що, здається, не дає нормально жити, виявляється найсправнішим життям, його максимальним виявом. Власне так варто розглядати співіснування українців і росіян. Українці – доки вони не перестануть бути собою – ніколи не зможуть зажити нормально, витримуючи російський фактор. Хоча, можливо, саме це вічне протистояння, цей неперервний тиск, який доводиться витримувати, і є тим, що робить життя українців повним, життям вповні, правдивою свідомо вибраною їхньою екзистенцією.
І у цьому моменті усвідомлення таким помічним може стати стоїцизм. Який міг би претендувати на те, щоби стати нашою національною ідеологією. Оскільки російський фактор ми ніяк не можемо змінити, то можемо змінити хіба що ставлення до нього. Зрозуміти, що ніякого попуску з того боку не буде. Відповідно, ніколи не можна порівнювати свою ситуацію з тими, хто такої долі не має. І проживати своє життя, приймаючи, що його сенсом є не досягнення якихось райських (чи чистилищних) сподівань і стандартів, а насичене і цікаве пекло самозбереження, самовизначення, протистояння експансії, в якому ми виконуємо неповторну і складну роль російського сусіда. Ні його зникнення, ні його витіснення, ні навіть його нейтралізація, ні повне визволення від нього, ні втеча не є можливими. Бо він уже посеред нас.
Слабших він розчинить у собі. Усіх без винятку обпалить. Але вціліють у тому вогні тільки ті, хто не буде шкодувати за усім тим недосяжним і втраченим, що передбачає доля українського російського сусіда. А то вже вагома гра. Що перетворює фізику в етику.
