У Франківську дружини бійців АТО тримають власну оборону
Це мала бути історія-заклик про допомогу хворому маленькому хлопчику, батько якого зараз на Донбасі – на самісінькому передку. Та поки матеріал готувався до друку, волонтерам вдалося вирішити проблему й добитися операції для дитини.
Тому це історія про те, як інколи жінкам бійців АТО доводиться важко «тримати оборону» в мирному житті та наскільки вартісною може бути підтримка і самоорганізація, пише Репортер.
Почали опускатися руки
У маленькій орендованій однокімнатній квартирі в спальному районі Івано-Франківська живе 23-річна Аліна Пасько разом з двома дітками – чотирирічною Ангеліною та дворічним Артуром – і собакою. У хлопчика вроджена вада серця та проблеми з очима. Сьогодні глава сімейства Володимир служить в АТО, а дружина самотужки піклується про двох дітей.
«Нашого тата немає вдома вже сім місяців, – розповідає Аліна. – Спершу були кілька ротацій поблизу Чорнобиля. Потім повернувся на тиждень додому. Звідси відправили на навчання до Житомира, на полігон. Після двох місяців там відправили в зону АТО. Нині він під Авдіївкою, на самому передку, на першій лінії».
Володимир пішов на службу за контрактом у 2013 році. Його батько був військовим, тому, каже жінка, таке рішення її не здивувало. Служить чоловік у франківській військовій частині А1349, а на Схід поїхав у складі 80 бригади.
До непростого життя дружини військового Аліна вже звикла. Та, каже, у 2013-му уявити собі не могла, що доведеться звикати до життя дружини бійця АТО з хворою дитиною на руках.
«Діагноз нам поставили ще в пологовому будинку. Звідти відправили одразу в дитячу лікарню, – розповідає жінка. – Вроджена вада серця – важкий клапанний стеноз легеневої артерії. Дитині потрібна операція. Потім з’ясували, що є ще проблеми з очима – помутніння рогівки. Артурчик бачить, та ніби крізь туман. Операція на серці не є терміновою, але без неї офтальмологи не беруться лікувати очі».
Оперувати хлопчика у Франківську не взялись, відправили до Києва. Упродовж півроку жінка з дитиною п’ять разів їздила в Центр дитячої кардіології і кардіохірургії та через нетерміновість операцію постійно відкладали.
«Ти приїздиш, попередньо зателефонувавши, а тобі кажуть, що немає місць, що немає медикаментів…Я розумію, що у них різні випадки, є складніші ситуації, але в мене вже почали опускатися руки», – розповідає Аліна.
Допомогти взялися волонтери і їм це вдалося. Прооперують хлопчика 13 березня. А потім дитину чекає десятиденний курс лікування зору, тоді Артур зможе добре бачити.
«Прикро, що людина не може простим шляхом отримати від держави ті пільги, які б і так мала отримати, – розповідає волонтерка Наталія Перцович, яка допомагала Аліні. – Оскільки ця операція є безкоштовною, то є черга, але як вона рухається, і хто туди потрапляє, я не знаю. Я просто згадала, що кілька років спілкувалася з волонтерами-медиками, зателефонувала їм – і питання зрушилося з місця».
Допомогли мені, допоможу я
Нині Наталія Перцович очолює громадське об’єднання «Територія добрих справ». Більшість членів організації – дружини бійців і ветеранів АТО. Одна з них і розповіла про історію Аліни.
«У нас колись була сім’я, якою ми, як волонтери, опікувалися. Ситуація була складною психологічно. Тато на війні, мама постійно плакала, діти переймали те від неї, – розповідає Наталія. – Ми подумали і почали витягувати їх з того стану простими доступними нам методами. Почали запрошувати дітей на заходи, залучати їх до активностей. Жінка приходила з дітьми і з часом побачила, що має з ким поговорити, що вона не сама. І це все, що їм було потрібно. Потихеньку ми витягнули їх із депресивного стану. Не потрібно було грошей, потрібна була проста підтримка. Саме це було для них важливим. І тепер ця жінка побачила схожу розгубленість в очах Аліни та вирішила їй допомогти».
За словами Перцович, не всім вдається одразу зорієнтуватися в ситуації, коли чоловік йде в АТО, а особливо, коли до цього додаються інші проблеми. Тому в організації працюють за принципом взаємної допомоги.
«Є різні люди, різні ситуації. Є такі, що вміють самі відстояти свої права. Є люди скромні за своїм характером і вони дуже часто не звертаються за допомогою, або якщо звертаються, то йдуть в державні структури. До нас люди приходять, бо переказують одне одному, – говорить волонтерка. – Є багато невирішених питань. І ми намагаємося працювати з такими людьми. Підтримувати і скеровувати їх».
