У сапера нерви з дроту — історія бійця АТО з Коломийщини

Для сапера війна триває найдовше. По суті для нього вона ніколи не закінчується. Бо, коли відгуркочуть останні бої і останній боєць повернеться додому, ще довгі роки охоплені війною території будуть чаїти небезпеку у вигляді невіднайдених і незнешкоджених боєприпасів.

І сапер знову береться до роботи, ризикуючи життям, пише Дзеркало Коломиї.

"У нашій професії в зоні бойових дій, як і в кожній екстремальній професії, є свої забобони і свій гумор, – зізнається вчорашній інженер-сапер в АТО з позивним “Урій”, а в цивільному житті отинійський підприємець Юрій Єремій. – Наприклад, посилаючи товариша щось принести, ніколи йому не скажеш: “Біжи швидко, одна нога тут, друга там!”. Це такий у нас там чорний гумор…"

Як на те пішло, то з почуттям гумору у цього молодого чоловіка все нормально. Видно, нерви маєш, як з дроту? – запитую. У відповідь – багатозначна посмішка.

Навчаючись на військовій кафедрі інституту нафти і газу, Юрій ніколи й гадки не допускав, що доведеться воювати насправді. Однак сказати, що мілітарна тематика була для хлопця геть чужою, не можна. Батько – ветеран Афганістану, і, звісно ж, усі такі теми у сім’ї обговорювалися.

У лютому 2015-го Юрія мобілізували. Удома залишилися дружина з малими дітьми. У Старичах, що під Львовом, пройшов курс інженерно-саперної підготовки. Направили в білоцерківську окрему механізовану бригаду. Звідти – прямим ходом у зону бойових зіткнень під Волноваху. Видали зброю. Призначили до 1-го батальйону командиром 1-го інженерно-саперного взводу.

“Дали мені 18 бійців і поставили нас на позиції в містечку Новотроїцьке. (До відома: Новотроїцьке розміщене на головній трасі Донецьк – Маріуполь, фактично – щит перед Маріуполем. – А. М.). Довкола селища неозорі поля й терикони. Ворожі позиції – за два кілометри від українських. “На нас навалилася купа роботи. Головна траса, багато машин і безперервний живий потік перехожих. Усе це треба було профільтровувати, особливо – на наявність вибухівки. Не раз доводилося виявляти тротил у звичайних побутових мішках, а майже щодня ми знешкоджували на запланованих шляхах пересування наших підрозділів сепарські міни, багато з яких заборонені міжнародними конвенціями. Час від часу нас обстрілювали з териконів, підкрадалися диверсійні групи, ми відкривали вогонь на ураження. Усе воно трохи діяло на нерви…”

Основна робота інженерів-саперів – розвідка території, виявлення різних перешкод, непрохідних місць і таке інше. А крім того, хлопці заготовляли дерев’яні колоди для бліндажів і фортифікаційних загороджень. Дубові стовбури часто доводилося вантажити вручну за допомогою поясів від автоматів.

Одного разу під час розвідки на саперів “клюнула риба”: захопили трьох бойовиків зі зброєю в руках. Потім їх обміняли на чотирьох наших полонених. Дошкуляли часті мінометні обстріли, причому – з містечка Докучаївська, яке перебуває під контролем бойовиків. Дати адекватну відповідь наші вояки не мали права, бо постраждало б мирне населення.

Двічі “Урій” уникнув, здавалося б, невідворотної смерті. Перший раз – коли йшов по сільській дорозі Новотроїцького і зовсім поруч просвистіла куля снайпера. А другий раз, чоловік переконаний на всі сто, – його і напарника врятувало не що інше, як молитви рідних.

“Ми з напарником їхали двома “Уралами”, везли на бойові позиції бійниці для стрільби. Я наїхав на протитанкову міну, яка чомусь не спрацювала, хоч це було практично неможливо, щоб вона не спрацювала. У той самий момент другий “Урал”, який пересувався за мною, наїхав на іншу протитанкову міну. Вона також не спрацювала, бо колесо машини не зачепило запальника… Ми ці міни виявили наступного ранку, коли пішли подивитися на свій слід…”.

Чим бійці заповнювали “вільний від роботи” час? Та його, того вільного часу, було що кіт наплакав. Якось при гарній погоді вирішили пограти в футбол. Поскидали з себе все обмундирування і взялися за м’яч. Тільки й устигли, що розігрітися. Почули звіддаля характерний короткий сплеск і звук. “Кожен так швидко біг до свого броника й каски, як не бігали у грі”. За хвилину ворожі снаряди перетворили футбольне поле в місиво…

Після демобілізації Юрій Єремій зробив для себе кілька висновків. Серед них один негативний, другий – позитивний.

Негативний: Україна продовжує програвати Росії інформаційну війну. В багатьх населених пунктах Донбасу, де стоїть уже українська влада, наші телеканали відсутні. Народ дивиться російську та “Д(Л)НР-ську” пропаганду, зокрема телеканал “Оплот”. Люди сліпо вірять найбезглуздішій маячні, наприклад: “В поселок прибыло украинское подразделение снайперов-женщин азиатской внешности”; “Подразделение укропских войск должно было сменить позицию, но бойцы нажрались водки и не могли сдвинуться с места”. Регулярно лунали звернення до наших вояків з закликом здаватися. Зі своєю пропагандою, розрахованою на курячий мозок, вони явно перестаралися. “Наша реакція – веселий і злий сміх. Він трохи розганяє поганий настрій”.

Ну а позитивний висновок – це набуті добрі знання та засвоєна практика ведення бойових дій.

– Слухайте, це елементарні речі, – пояснює Юра, – але вони свідчать про професіоналізм: вояки навчилися ефективно рити окопи, ховатися, маскуватися, вводити ворога у блуд, працювати в групах. Військо оснащується технікою, бійцівським спорядженням (уже ніхто не воює у кросівках і спортивних костюмах) тощо. Отже, є вагомі підстави сподіватися переможного кінця цієї війни.