Учасник бойових дій з Калущини про війну, ворогів, армію і пільги на папері

Хвилювалася, як відбудеться зустріч, чи не завдам болю, змушуючи пригадувати ті нелегкі для Олега Климишина часи: поранення, час у лікарнях, інвалідному візку, в якому він, ще вчора молодий і кремезний, змушений був провести частину часу. Але ні, Олег Ярославович почувається оптимістично, каже, вірить у долю, і що сталося так, як мало статися. А ще, якщо вижив, значить, щось недоробив на цій землі.

Чоловік потирає знерухомлену ліву руку, відводить погляд убік, так, наче там можна щось більше розгледіти, аніж розповідає, п’є із задоволенням каву. Каже, може собі дозволити не надто багато чашок. А від того — кава ще смачніша. Від цигарок й алкоголю (навіть по святах!) взагалі відмовився, як радив лікар. Спогади починає, як і більшість бійців, від подій на Майдані. 

— Все почалося з Майдану в Києві, на який поїхав разом з односельчанином Миколою Коцаном, —розповідає Олег Климишин. — Я ще з Києва повернувся до села, а він пішов прямісінько звідти на передову. До речі, Микола, напевно, перший доброволець, який пішов з Калуша й району в АТО. Щодо мене, то я у військкоматі взяв повістку, тоді подався служити. Отак, якщо коротко, все відбувалося. А причиною такого кроку, напевно, було те, що довго дивився у новинах по телевізору те, що там відбувається. Мій крок був обдуманим, зваженим. 

Спершу Олега Климишина направили на полігон у Новояворівськ, що на Львівщині, потім — на навчання у село Широкий Лан Запорізької області. Освоював навики оператора-навідника бойової машини піхоти. Звідти — на Схід. Потрапив до складу 28-ї механізованої бригади ЗСУ.

 

— Досить часто нас обстрілювали з артилерії, ми відповідали. Правда, в основному, більше стріляли по наших сусідах — 72-й бригаді, бо в них було більше техніки, — пригадує Олег Климишин. — “Сєпари” рахували снаряди. Тож якщо бачили, що просто стоять солдати, їм, певно, шкода було витрачати. Старалися більше обстрілювати ті частини, які мали скупчення техніки. В нас техніки було зовсім мало, то нас обстрілювали менше, але все одно перепадало.

Під час одного із таких обстрілів, 23 жовтня, Олега Климишина і його побратима поранило, пишуть "Вісті Калущини". 

— Мінометний обстріл, під час якого я отримав поранення в голову, був біля Волновахи. Ми перебували на своїх позиціях, якраз збиралися обідати. Наша позиція була не зовсім зручна, бо навколо нас були терикони, на яких сиділи коректувальники вогню сепаратистів. Видно, коли наші почали рухатися в бік польової кухні, з того боку побачили рух і викликали вогонь. Пам’ятаю, я з побратимом були на БМП, коли міна впала, нас просто скинуло звідти. Побачив, що в побратима з Миколаєва Володимира — поранення, кров. Він якраз впав біля мене. І не знаю, як мені вдалося це зробити з пораненням, фактично з дірою в голові, але тоді я відтягнув його за БМП, бо міни продовжували падати, боявся, щоб не поранило ще раз. Аж тоді побачив на собі кров. Болю взагалі не відчувалося, як і страху.

Далі, на щастя, чоловікам надали першу допомогу інші вояки. Каже, все було так, як не можна робити при пораненні: перев’язати правильно не вміли. Більше того, замість того, щоб знерухоміти, потягли в бліндаж. Але все обійшлося. Спершу Олега Климишина відвезли до Маріуполя, а вже звідти гелікоптером, завдяки волонтеру Оксані Корчинській, — у Дніпропетровськ, де досвідчені хірурги провели операцію. У Климишина діагностували тяжке проникаюче поранення голови в правій скроневій ділянці. З таким не часто щастить вижити, а Климишин доводить медицині, що він не те, що вижив, а й з часом повністю відновиться.

 

— Наробило поранення багато. Фактично третю частину черепа знесло. Зараз мені в голову імплантовано титанову пластину розміром 13 на 17 см. Але мені дуже щастило у лікуванні, якщо можна так сказати, — коментує Олег Ярославович. — Перше — що в той момент поблизу до місця, де мене поранили, перебувала Оксана Корчинська, котра займалася евакуацією поранених. Завдяки їй мене гелікоптером оперативно доставили в обласну клінічну лікарню ім. Мечникова, де мене успішно прооперували. Другу операцію мені зробили у Львові, витягали ще один осколок, який лишився в голові. Якби обставини склалися інакше, якби мене вчасно не відвезли на операцію, навіть не хочу думати, що б було. 

А далі була реабілітація. Ще, можливо, важча, аніж саме лікування. Через поранення, пошкодження частини мозку, що відповідає за моторику, фактично паралізувало лівий бік — руку і ногу. Чоловік каже, не міг не те, що стояти, а навіть сидіти, одразу падав. 

— Близько року не ходив. Починав пересуватися у візку, — пригадує. — Оце був жах. Війну згадую без жаху, поранення теж, а от, як пригадаю інвалідний візок — страшно. Зараз страшно. Тоді не було. Страшно усвідомлювати, що міг залишитися прикутим до інвалідного візка на все життя.

 

На щастя, Олегові Климишину поталанило і в реабілітації. Все, що змогла запропонувати держава, — курорт в Моршині, від якого чоловік відмовився. У сільраді “вийшли” на приватний заклад — науково-практичний центр нейрореабілітації “Нодус”, самі подали запит. Прийшла позитивна відповідь, зателефонували, аби приїжджав на реабілітацію.

— Це приватний центр, в якому місяць лікування коштує від 100 тисяч гривень. А я рік там перебував, не витративши ані копійки. Заклад понад мільйон втратив, лікуючи мене. Якщо б не “Нодус”, я б так зараз не сидів і не говорив. Тому велика подяка — директорові медичного центру, кандидату медичних наук, нейрохірургу і просто дуже хорошій людині Олександру Васильовичу Кулику, який для солдат робить неймовірне. 

Попри важке поранення, реабіліцію, Олег Климишин з упевненістю каже, мовляв, навіть, якби знав про поранення наперед, все одно б пішов воювати. 

— Узагалі скажу так, що всі, хто пішов на фронт — добровольці. Навіть, якщо по повістці пішли, все одно, можна вважати, що добровільно. Бо людина, якщо вже так правду казати, могла “відкосити”, відбрехатися, втекти в Польщу, Чехію і ін. А ті, хто йшли на фронт, йшли туди добровільно, свідомо, — твердить Климишин. — Бо розуміли, що краще там, на Сході, в бою загинути, аніж дочекатися, щоб “руській мір” прийшов сюди. Тоді б довелося тут помирати від сорому. Чоловіки повинні захищати землю, батьківщину, так завжди було і так буде. І якби я був хоч чимось корисний на фронті, точно продовжив би службу, підписавши контракт. На жаль, зараз я там не придамся. 

Олег Климишин як у своє, так і в майбутнє держави дивиться оптимістично. Каже, як не скористалися можливістю завоювати нас у 2014 році, коли з нашого боку воював фактично “воєнізований колгосп”, зараз вже шансів нема. Ми маємо армію, можливо, ще не до кінця таку, про яку мріємо, але вона вже достатньо професійна, щоб дати відсіч, і це головне. Тепер, як каже Олег Климишин і його односельчани, які були присутні під час розмови, — Микола Коцан і Михайло Флисник — для повної незалежності треба, аби ми в головах позбулися рабства. Аби усвідомили, що не можна будувати нову державу на старому фундаменті і старими методами. Кажуть, коли кожна людина усвідомить свою значущість у будівництві країни, тоді будуть зміни. І зміни мають початися з людей. З викорінення байдужості. А, на жаль, вона зараз відчувається, каже"Вістям Калущини" Олег Климишин.

 

— Найкраща реабілітація — не перешкоджати тим, хто повернувся. А то виходить, що приходимо сюди, а нас не чують, дивляться, а не бачать, — коментує Олег Климишин і розповідає історію байдужості у ставленні до себе. — Так в мене було в місцевому управлінні соцзахисту. Всього один раз туди прийшов і попросив певне роз’яснення. Мені так пояснили, що я пообіцяв більше туди не повертатися ніколи. Для таких структур, здається, було б краще, якби ми не повернулися взагалі. Бо завдаємо їм незручностей. 

У “соцзабез” мене відвозив молодий хлопець , оскільки в мене машина з механічною коробкою, якою я зараз не можу керувати. Так от він, після моєї розмови з соцзабезом, сказав, що тікає геть з України. Бо якщо вже так з інвалідом війни говорять, то яка тоді розмова з пересічним жителем? Проблема — в нашій байдужості, черствості. І сумно від цього. Бо на війні бачив, де ворог, а тут здається, що всі свої, а виявляється, що навколо недоброзичливці-вороги. Там знаєш, що ти там повинен робити. Повертаєшся сюди — не розумієш, наче закони є про адаптацію, соціальний захист, а все — лише на папері, а фактично нічого нема. 

 

Так, ще й досі Олег Климишин не отримав гарантованої державою квартири. Правда, каже, голова РДА Наталія Бабій обіцяла взяти це питання під особистий контроль, тож сподівається. 

У Олега Климишина зараз — І група інвалідності. Проте, каже, почувається добре. Динаміка є: нога після реабілітації трохи запрацювала, тож може ходити, хоч і з паличкою. Демонструє, навіть хвалиться, що вже трохи починає працювати і рука, яка висіла, мов на волосині. Попереду ще реабілітація у “Нодусі”. Олег Климишин твердо вірить у повернення до повноцінного життя, у той час займеться пошуком хоч якоїсь роботи, аби тільки не сидіти вдома, не думати зайвого. У планах — заміна автівки на ту, що буде з коробкою-автоматом. А ще обіцяє, що після завершення реабілітації зі мною затанцює. Життя! 

 

— А війна… За неї кожен буде відповідати. Якщо не на цьому суді, то на небесному. Він ж найсправедливіший, — коментує Олег Климишин і прощається. 

Прощаємося і ми, але — тільки до танцю. Щиро бажаємо, аби це сталося якнайшвидше!