Віра і дерево: Воїн АТО знає, як вижити після війни

Іноді на фронті рятує не тільки автомат і відвага. Про це добре знає івано-франківський боєць 128-ї гірсько-піхотної бригади Ярослав Корінчук, який майже рік воював в АТО: Попасна, Золоте 3, Дебальцеве, Станиця Луганська…

Після повернення додому воїн мусив починати з нуля власну справу, яка 15 років його годувала. А ще він по-новому вчився спілкуватися з людьми. Має трохи перемог і готовий ділитися досвідом виживання в мирному світі, пише Галицький кореспондент

Втекти від стресу

На війні Ярослав жодного разу не пригубив і чарочки, навіть коли було так важко, що хотілося вовком вити. Боєць ще 15 років тому взагалі відмовився від спиртового трунку, просто одного дня зрозумів, що алкоголь йому більше не потрібен: ні для відпочинку, ні для розслаблення, ні навіть у скрутний період життя. «Можу впевнено сказати, що нічого не втратив», – усміхається Ярослав.

На передовій багато воїнів вживають алкоголь не тому, що залежні, а через шалений стрес – аби забутися. «На війну брали багато хлопців із сіл, – розповідає Корінчук. – У селі зазвичай працюють, а коли відпочивають, то «вживають». Інакше просто чи не вміють, чи не знають… Те саме і в армії: ти або тренуєшся, або п’єш алкоголь. Бо ж якщо немає активних боїв, то треба постійно просто чекати».

Однак, як розповідає боєць, випити і забутися нічого не дасть, адже постійно треба бути напоготові. На блокпосту біля Дебальцевого було 45 чоловік, з яких адекватних могло бути лише десять-двадцять, решта позаливали очі. Таких на фронті називають «аватарами» – бо «сині».

Як на передовій утікав від стресу Ярослав? Молився. На війні довіра до Бога рятує. У звичайному житті чи не кожній людині не вистачає впевненості у завтрашньому дні, а на фронті – й поготів. Не знаєш, чи взагалі дихатимеш через п’ять хвилин.

У Ярослава з Господом ще до війни склалися особливі стосунки. Чоловік був атеїстом, а потім якось само собою прийшло істинне розуміння Всевишнього.

У той час, коли воював Корінчук, на фронті було ще дуже мало священиків. До церкви піти теж не було можливості. Бійці самі гуртувалися і молилися. Ярослав там взяв за практику брати книгу отця Піо і щовечора молитися. Нікого з собою не кликав і нікому не нав’язував свого Бога, сам собі йшов у спокійне місце, запалював свічку і тихим голосом читав молитви. Незабаром чув, що вже не сам – кілька хлопців і собі схотіли погомоніти із Небом. А потім ще кілька вояків приєдналися… І так щодня. А після добрячих бомбардувань взагалі всі молилися. І молитва дійсно рятувала.

«Зайшли в Золоте 3, кожен день мінометний обстріл. Це пекло не припинялося аж 42 дні – поки нас не змінили! – з жахом пригадує Ярослав. – Спершу панував тваринний страх. Але ми багато молилися. І дуже багато людей за нас теж молилися. За цей час на нашому блокпосту було тільки двоє поранених. Це дійсно неймовірно».

Хочеться тиші

Ярослав зізнається, що після повернення з війни став дуже жорстким і нетерплячим. Швидко приймає рішення, майже моментально. Здебільшого не йде на компроміс. Від гнучкості характеру й сліду не лишилося. Мало кому довіряє, сподівається тільки на себе.

Друзі, які були до війни, ними залишилися й після повернення додому. Однак тепер з’явилися ще й побратими. Це окрема і дуже цінна когорта людей. Але, як зазначає Ярослав, поведінка на війні суттєво відрізняється від поведінки в мирному житті. На полі бою кожен побратим за тебе горою. А «на гражданці» кожен вже більше сам за себе, намагається вижити, як може. Звісно, як, не дай Боже, біда – прийдуть, поможуть, але все одно то вже не такий потужний братерський дух, як на фронті.

Корінчук час від часу зустрічається з бойовими товаришами, побратими збираються, аби погомоніти, якусь чарочку перехилити, згадати трохи воєнних байок (бо тепер уже якось і самим не віриться, що все те було насправді). «Я не п’ю, а лише згадую, – усміхається воїн. – Майже завжди покидаю компанію першим».

А ще після війни Ярослав став замкнутим. Почав менше говорити, натомість більше переживає в собі. Навіть із рідними. До речі, саме на цьому підґрунті вдома найчастіше і спалахують суперечки. «Неможливо пояснити людині те, що вона й так не зрозуміє, – каже боєць. – Той, хто не пройшов війну, просто не здатен усвідомити внутрішній стан солдата».

Іноді Ярославу хочеться посидіти в тиші. Йде на природу рибалити, бо в місті неможливо усамітнитися. А ще ці жахливі феєрверки біля ресторанів… «Розумію, що комусь свято, – каже Корінчук, – але в ці миті здається, що точиться артобстріл, в мене мізки вистрибують. Ніяк не можу звикнути до феєрверків…» Чоловік мешкає в будинку, що біля відпочинкового закладу, там на вихідних феєрверки тільки й гупають. Спершу Ярослав узагалі не міг спати. Попри це постійно намагався тримати себе в руках: «Батько завжди вчив ставити себе на місце інших людей. Тоді можна краще їх зрозуміти. Така установка мене й рятувала від зриву».

Також боєць озирається, коли хтось свистить, адже це нагадує йому свист міни, що падає. Цей специфічний звук солдат пам’ятатиме до кінця своїх днів.

Попри всі складнощі, з якими стикнувся Ярослав у мирному житті, він майже на все намагається реагувати спокійно, бо після війни зрозумів: більшість буденних проблем – дріб’язкові та смішні.

Хлопцям, які щойно повернулися з фронту, Ярослав радить найперше знайти собі духівника, якому б хотілося відкритися. Або хоча б примиритися з Богом. Для початку – піти до церкви, щиро посповідатися і помолитися. А Господь поведе далі. Буде готовий учень – прийде вчитель.

Кесареві – кесареве

До війни Ярослав займався столярною справою, мав власну майстерню, робітників і дуже любив свою роботу, займався меблярством ще з 1989 року, неабияк тямив у виготовленні меблів. У місті чоловіка за це навіть прозвали Професором.

Коли пішов на війну, майстерню мусив закрити, але орендодавець виявився людяним і дозволив зберегти приміщення за Ярославом і ще й не схотів брати оплату за весь час, поки Корінчук воював.

Після демобілізації чоловік спершу хотів повністю закрити справу – не бажав пристосовуватися, щоб виживати в жалюгідних умовах, які в державі створили для підприємців. Але ж жити за щось треба було, тим паче Ярослав – батько чотирьох дітей. Тож повернувся до справи, яку знає і любить.

Щоправда, довелося все починати з нуля, бо майстерню обікрали: «Дивна випадковість: півтора року, поки я був на війні, приміщення й пальцем не зачепили. Лише повернувся – десь через місяць усе винесли. Довелося позичати гроші, аби закупити все необхідне. Тепер працюю по 12 годин. Але ж чим більше проблем, тим більше людина розвивається. Коли найважче, відбувається найсильніший ріст».

Воїн каже, що вдається зводити кінці з кінцями лише завдяки працелюбству, таланту і здібностям у столярній справі. Мало того, під час роботи відпочиває душею, забуває про все на світі. І навіть про війну. Тому всім воякам Ярослав радить знайти заняття, від якого на серці стає тепліше, і вкладати туди енергію, час та працю. Головне – сила волі. «А якщо солдат гідно пройшов війну, – переконує Корінчук, – то він уже має сталеву силу волі. Аби лише навчився скеровувати її в правильному напрямку. А ще важливо робити все на совість. Мені колись сказали цінну фразу: до всього, що робиш, стався так, як поставився Господь до створення світу – з цілковитою відповідальністю».

Атовець каже, що трохи втомився: спершу війна, тепер боротися за кусень хліба… Понад усе мріє про звичайну відпустку, якої в нього не було вже 15 років!

Чи думав про те, аби повернутися на війну? «Я вже віддав державі все, що мав віддати, – одразу відповідає боєць. – Кесареві – кесареве, а Богові – Боже».