Як військовий з Коломийщини уночі відходив з-під Дебальцевого і як другий раз народився
Піхота – найвразливіший рід військ. І наймобільніший. Без піхоти війна не зрушить з місця. Тому й жертв серед піхотинців найбільше.
Якщо екіпаж бронемашини рятують броня й колеса, якщо артилеристів рятує дистанція, то піхотинця рятують ноги й фізична витривалість.
Мешканець села Ліски Михайло Бабіїв усвідомив це аж після повернення з війни додому, коли були заблоковані всі бажання, крім чотирьох: помитися, поспати, поїсти, напитися досхочу води. Пити чисту воду з рідної криниці, а не мутну перекип’ячену бовтанку з канав чи розтоплений сніг. Пити довго, повільно й багато… “Я собі ніколи раніше не уявляв, що вода – це те, без чого не можна жити”, – зізнається “Дзеркалу Коломиї” хлопець.
Витривалість молодого організму дозволила героєві нашого нарису подолати 17 кілометрів пішки в групі з п’яти осіб при відході з Дебальцевого. Відході, який більше нагадував втечу. Хлопці йшли вночі форсованим кроком вимерзлим пшеничним степом, несучи на собі по 30 кілограмів бойового спорядження кожен. Вся група щасливо дійшла до околиць Артемівська, де їх, смертельно виснажених і знесилених, підібрали вояки з роти матеріального забезпечення. Але про це – згодом.
Строкову службу Михайло Бабіїв проходив у Делятині. Відтак – мобілізація. Полігон в Мукачевому. На спорядження для Михайла – військову форму, берці, каску, рукавиці, бронежилет, ліхтарики – складалися мешканці рідних Лісок і навколишніх сіл Коршева й Казанова. На полігоні трохи постріляли. Приписали хлопця до 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Бригада виїхала на Харківщину. Потім – на бойові позиції в районі міста Попасна Луганської області. Там після 45-денного постою з постійними обстрілами воякам обіцяли ротацію. Однак плани керівництва різко змінилися, і замість дому бригаду кинули під Дебальцеве.
– Ми там тримали 18-кілометрову лінію оборони. Перестрілки велися постійно, але реальні бої почалися від січня 2015-го. Перед святом Водохреща сепари пішли в наступ. 22 січня перша їхня колона рушила вперед. Рельєф місцевості давав нам перевагу, – ми стояли непомічені для ворога. Їхньою метою було обійти Дебальцеве і вдарити нашим підрозділам у спину. Коли вони зауважили нашого вартового, зрозуміли, що нарвалися на лінію оборони. Їхня колона зупинилася і так стояла хвилин 40. А мороз зіграв поганий жарт з нашою обороноздатністю, – розрядилися акумулятори на бойовій техніці, позаклинювали кулемети на БМП-шках. Ми телефонували у штаб про допомогу, але даремно. Допомога не надійшла. Зав’язався бій. Ми їх тримали щільним автоматним вогнем. Сепари успішно на легкій техніці проїхали наші мінні поля, але на останній смузі таки підірвалися і змушені були відступити…
Шестеро сміливців, у їхньому числі Михайло, подалися на огляд місця, де бойовики понесли втрати в живій силі і техніці. На обпаленій землі диміли два підбиті танки, дві “бехи” (БМП), джип і “Урал”. Виявлено вісім трупів чеченців. Решту бойовики, очевидно, забрали з собою. При огляді тіл хлопці знайшли карти місцевості, флешку й фотоапарат. На флешці були фотографії цих найманців з жінками в сауні.
Згодом бойовики таки прорвалися на позиції українських військ. Тоді загинуло до 50 відсотків особового складу. (Дотепер перед очима Михайла стоїть моторошна сцена, коли танк бойовиків чавив бліндаж з захисниками України. Вічна пам’ять хлопцям з 3-го взводу!).
– Ще 20 днів ми стояли на позиціях поблизу Дебальцевого, а по телевізору заявляли, що нас уже там нема. Ми телефонували в штаб до комбата Джуса, щоб той дав дозвіл на відступ. Він заборонив: “Усіх пересаджаю!”… Врешті, зметикувавши, що нам тут гаплик, наша група у складі 15 бійців, які залишилися з 45 бійців взводу, вирішила самотужки відступати. Дороги до Артемівська не знав ніхто…
Тут зробимо ліричний відступ і розкажемо про 80-літнього місцевого мешканцяВасиля Мачернюка, уродженця Калуша, який вже десятки років живе на Донбасі. З цим дідком Василь Бабіїв запізнався трохи раніше. Ходив купувати до нього молоко, допомагав при можливості по господарству. Чоловікові сини виїхали до Києва, а він з жінкою залишилися жити під обстрілами в Троїцькому. Одного дня дружину серед білого дня просто на подвір’ї хати вбив осколок від снаряда. Діда Василя сусіди знали, як “бандеру”, тому він щодня чекав візиту непроханих гостей…
У ніч відходу з-під Дебальцевого Михайло з хлопцями постукали в шибку дідової хати, бо тільки в цій хаті цілу ніч горіло світло. Дід вирішив, що це за ним прийшла його смерть, і вийшов на поріг у сльозах. Упізнавши своїх, заспокоївся. Хлопці попросили діда провести їх до Артемівська, оскільки він єдиний міг знати туди шлях. Звісно, старий чоловік погодився.
Ну, а далі йде найдраматичніша сторінка – відхід з-під Дебальцевого. Хлопці залишили на місці постою всі свої особисті речі. Рюкзаки запакували боєприпасами й рушили небезпечним шляхом через поля в напрямку дислокації українських підрозділів. Їх вів 80-літній Василь Мачернюк. Дід упевнено тримав крок з молодими дужими вояками, йшов попереду й підганяв хлопців. Під ранок, як уже знаємо, смертельно стомлену групу підібрали наші солдати. А як же ж стоїчний донбаський “бандерівець”? На жодні просьби й переконання залишитися дід Василь не приставав. Умерти мушу там, де прожив купу років, і хочу лежати поряд з жінкою, – водно відказував. Трохи відпочив і подався зворотним шляхом. Звідки в нього стільки сил – хлопці не знають. Як і не знають, чи дійшов чоловік щасливо додому. Телефон його не відповідав ні за кілька годин, ні на наступні дні…
Михайло Бабіїв, відколи демобілізувався, відзначає два дні народження: перший, коли народився, – 17 вересня, а другий, коли народився вдруге, – 22 вересня. Того дня, перебуваючи під обстрілами біля міста Попасна, подався з товаришами в лісопосадку за дровами. Рубаючи дерево, хлопці зачепили розтяжку гранати. Доля секунди врятувала усім життя, – вони у момент попадали на землю. Вибухова хвиля пішла верхом. Три осколки таки зачепили Михайла, – в’їлися у спину й ногу, щоправда, неглибоко.
Хлопець дотепер їх носить у собі. Каже, що особливо не заважають, то нехай собі наразі сидять, а там буде видно. Ось тільки дощової погоди трохи ниє спина. Але терпіти можна.
