Як за чотири роки змінилося життя бійців з Прикарпаття, які захищали Донецький аеропорт

Цієї неділі, 20 січня, до Івано-Франківська з’їхались військові з усієї області, аби пам’ятною ходою вшанувати захисників Донецького аеропорту (ДАП).

55-річний Олександр Жилак із Коломиї тримав оборону десь за 5 км від ДАПу, а 26-річний калушанин Станіслав Стовбан був прямо в аеропорту, пише Репортер.

Земляк із Донецька

Коломиянин Олександр Жилак 17 років прожив у Донецьку. Свого часу закінчив там військово-політичне училище, одружився. Згодом ще відучився у київській академії та здобув освіту психолога. Працював у військовому ліцеї в Донецьку, останні 10 років займався соціальною роботою – опікувався дітьми з інвалідністю, безпритульними. Цікаво, що у 2003 році Олександр був співорганізатором громадської організації «Галицьке земляцтво «Говерла», бо наших там трохи було.

Коли на Донбасі підняли голову сепаратисти, Жилаки зібрали все найнеобхідніше та передостаннім потягом виїхали до Коломиї. А на Прикарпатті Олександр одразу пішов у військкомат і вже з квітня 2014 року служив у третьому батальйоні 80 аеромобільної бригади. Командував гаубичною батареєю.

«Я швидше був таким менеджером у підрозділі, бо не був суворим, як командир, – усміхається Олександр Жилак. – З хлопцями більше говорив, ніж наказував».

Вони тримали оборону донецького аеропорту, стояли менше, ніж за п’ять кілометрів від ДАПу. Жилак не любить, коли його називають кіборгом, бо, каже, ними є ті, хто був на самому летовищі. А вони ж – артилерія – працювали на відстані. Розказує, що й зі своїми хлопцями свариться, коли ті у соцмережах називаються кіборгами.

Під час сильних обстрілів він брав молитовник і читав 90-й псалом

«У нас був бліндаж «чотири на чотири» й туди забивалося чоловік з 30, – розповідає Олександр. – Я заходив останнім. Було в нас маленьке віконечко, стояла ікона, палили свічку чи ліхтарями і я читав псалом. Хлопці ще казали, що як читав тричі – обстріли припинялися. Потім, коли мене поранили, говорили – у нас пішли втрати».

Поранення Олександр зазнав 14 січня 2015 року в районі аеропорту, в селі Тоненьке.

«У кінці фільму «Кіборги» є момент, коли стріляють у майора, а він якраз розмовляє з донькою по телефону, – каже Олександр Жилак. – Для мене то дуже емоційно. Зараз це говорю, і в дрижаки кидає, бо в мене було таке саме. Правда, я з донькою не розмовляв, але теж був сам. Куля влучила нижче бронежилета й прошила дві ноги».

Він переніс дев’ять операцій, провів сім місяців у госпіталях, а потім заново вчився ходити.

Розказує, як уже йшов на поправку, то запропонували лишитись на службі, працювати у військ­коматі на посаді військового комісара десь на Прикарпатті. Зізнається, як почув, що є місце у Рожнятові, то одразу погодився, бо в АТО до них приїздили волонтери з тих країв і стали йому дуже близькими. Нині він з родиною мешкає в Рожнятові.

«Район не простий, гірський, – розповідає Олександр Жилак. – Багато хлопців сидять без роботи, їздять по заробітках, переважно в Росію. Але потихеньку приходять, хочуть служити за контрактом. Правда з десяти – три-чотири людини прийшли на емоціях, десь поспорили з друзями напідпитку. Я кажу: ти прий­деш завтра, тоді й поговоримо. Якщо людина і завтра приходить напідпитку – прощаємося. Таких в армії не треба. Там треба надіятися один на одного».

Не жаліє, що лишився у військ­коматі, бо відчуває себе на місці. Планує цьогоріч приїхати на ходу до Івано-Франківська. Уже раз був, а в попередні роки збиралися з побратимами та їхали до Хотина й на Тернопільщину – на могили загиблих побратимів.

«16 січня загнув Володя Трух, а його напарник Іван Шостак «Доберман» – такий козак з Черкас – то зараз без руки, – розказує Олександр. – Саша Боднарюк із Хотина, на транспортері їздив в аеропорт, возили екіпажі, забирали поранених. 20 січня машину підбили, всі врятувались, а Сашка придавило машиною…».

На ході у неділю, 20 січня, Олександр Жилак буде з коломийською групою, бо там є його побратими. Каже, було в його бригаді багато хлопців і з Калущини. Говоримо, що от зараз будемо телефонувати Станіславу Стовбану, який теж із 80-і бригади. Олександр його знає, бо разом були в госпіталі. Просить передати вітання. Каже, радий, що він себе далі знайшов у армії.

Незламний десантник

26-річний калушанин Станіслав Стовбан був одним з останніх, що виходили із території донецького летовища. З тих, хто тримав оборону у найгарячіші дні – з 16 по 20 січня 2015 року.

Станіслав тоді дістав тяжке поранення, уламками підірваного термінала йому придавило обидві ноги, потрапив у полон. У Донецьку хлопцю ампутували ногу.

Стомленим і може трохи суворим голосом Станіслав говорить, що не хоче згадувати про аеропорт.

«Це було давно. Я не прихильник того, аби перемивати по кілька разів те, що давно було, а не йти вперед до чогось нового, – майже відрізає він. – Аеропорт – це поразка. Я не розумію, чому люди пишаються поразкою і стараються зробити з того подвиг».

Але далі трохи розговорюється. Каже, після всього, що пережив, найбільшим страхом було те, що він більше ніколи не зможе служити.

«Як тільки мене запевнили, що беруть назад на службу, – всі проблеми відпали самі собою», – говорить Станіслав.

Далі, після тривалого лікування та реабілітації, навіть з протезом, він ще більше року воював. Каже, що армія – найбільший у світі наркотик.

«Коли ти служиш в армії, може, тобі щось і не подобається, але повертаєшся у цивільне життя, проходить тиждень, місяць і тобі сильно хочеться назад, – запевняє Стовбан. – Усі про це говорять, і так воно і є»

Деякі його побратими також досі служать, а дехто звільнився. З усіма підтримує зв’язок, бо «це на все життя». Вдома, у Калуші, він був ще влітку минулого року, і то на кілька днів – весь у роботі. Нині Стовбан служить у Житомирі – у 199-му навчальному центрі десантно-штурмових військ.

Тут Станіславу запропонували працювати інструктором групи вогневої підтримки курсантів.

«Грубо кажучи – вчу стріляти молодих, які вирішили стати десантниками, – пояснює Станіслав. – Це єдиний в Україні навчальний центр для підготовки до десантних військ. Створений у травні 2015 року».

Розказує, що на базі центру постійно проходять обміни досвідом військових делегацій із Великої Британії, Канади та інших країн.

До речі, перед Новим роком Станіслав отримав офіцерське звання – молодший лейтенант.

Ще колись він хотів протез, з яким зможе продовжити службу та стрибати з парашутом. Тепер має, але ще не стрибав, мовляв, його командири бояться брати на себе відповідальність.

«Я далеко не фанат радянщини, але колись був такий генерал – Василь Маргєлов – засновник і реформатор повітряно-десантних військ. Він казав, що стрибок – це не самоціль, а засіб вступу у бій, – каже Станіслав. – Це необхідність, бо без стрибка нема десантника. Тому це не мрія – це необхідність, без якої не може бути служби у ВДВ. Теоретично, я можу стрибати, і поки що до цього йду».