Юрій Андрухович: Esthetic education

Новий блог відомо письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Семирічний Матвійко, син моїх філадельфійських друзів, цього навчального року почав ходити до школи. Тепер він старанно готується до вельми спеціальної події: всім класом вони мають відвідати міську мистецьку ґалерею, а якщо точніше, то Philadelphia Museum of Art. Як свідчить перша-ліпша довідка, це «один з найбільших та найвизнаніших музеїв країни». Я потихеньку заздрю Матвійкові, що в нього буде така нагода: в мене самого у зв'язку з інтенсивністю поїздок та зустрічей такої нагоди не знайшлося.

Філадельфійський музей я трохи пам'ятаю ще з осені 1998 року. Тоді я провів у ньому з дві години, протягом яких дійшов глибокодумного висновку, що твори старих майстрів до американського оточення не пасують — їх краще оглядати в органічному для них європейському. Натомість модернізм і contemporary в Америці якраз те, що треба.

Цей висновок я потім неодноразово переглядав, іноді в ньому зміцнювався, іноді його заперечував. А потім знову заперечував заперечене. І тут у мене, як у романі з продовженням, справжнє «Далі буде».

Матвійка ж тим часом у музеї очікує не тільки нагода, але й захоплива пригода: вони всім класом у ньому ще й переночують. І це, поза всякими сумнівами, буде незабутня ніч — на принесених із собою кариматах, посеред просторої музейної зали, між видатними мистецькими творами, в їхній, сказати б, аурі. Щось дуже близьке до мотивів славетного фентезійного блокбастера за книжкою Мілана Тренка.

Тут є чому позаздрити, і навіть я це охоче роблю. Матвійкові ровесники в нашій країні мали би позаздрити значно сильніше за мене, але вони, либонь, і не здогадуються про те, що до музеїв можна ходити не з примусу, а з любові, і що в музеях — задля душевнішого контакту з картинами — часом дозволяється провести ніч.

А ще вони можуть не здогадуватися, що десь на світі музейні виставки бувають нерадянськими. Бо в їхній рідній країні по музеях і досі показують як не цілком незрозумілі «виставки каменю», то «виставки найменших мініатюр», і як не «виставку передових досягнень білоруських аґраріїв», то «виставку текстильних виробів харківського льонокомбінату». З нудьги та вбогості ледь не завиєш.

Американцям добре. Їхні музеї переповнені не лише прекрасними й різними експонатами, але й так само прекрасними й різними відвідувачами, серед яких діти й підлітки — елемент чи не найприсутніший. Esthetic education — це якраз воно. І воно не минає без наслідків. Зупинившися перед велетенським абстрактним полотном, пересічна американська мама звертається до чотирирічної донечки: «Ти тільки глянь, які кольори, babe!». А я вже чую, як пересічна українська мама на її місці прошипіла б лише: «Ну й ляпанина!.. Та я й сама б такий шедевр за п'ять хвилин набазґрала, скільки йому, цікаво, хоч заплатили?..» І це також було б education, погодьтеся. Щоправда, не в сенсі esthetic, а в сенсі hateful. Тобто в сенсі ненависті до всього незрозумілого, «нетакого» й інакшого.

Гаразд, не про сумне.

Я краще напишу про унікальність експозиції в Harvard Art Museums. Її структуровано за поверхами будівлі таким чином, щоб у кожному залі можна було не тільки розкошувати мистецтвом, але й навчатися. Тобто проводити заняття зі студентами й учнями. Тобто ці виставкові зали є водночас університетськими аудиторіями. А ще там є велетенська студія для реставраційних робіт, і вона цілком прозора — так що можна, перебуваючи ззовні, спостерігати за роботою реставраторів.

І ще напишу про Museum of Fine Arts у Бостоні. Про приголомшливо красиву й ефектну виставку #techstyle (привіт текстильним виробам харківського льонокомбінату!), що в радикальний спосіб досліджує «синергетику між модою і технологією» й те, як ця синергетика здатна впливати не лише на візії та рішення дизайнерів, але й на спосіб, у який сучасна людина «провадить інтеракцію зі своїм одягом».    

От про які тонкі та стильні #techstylні матерії там ішлося. І стільки було захопливого, що не хотілося й думати про наше сумне.

Але наше сумне все одно наздоганяло. І поки я в невичерпних залах Art Institute of Chicago (таки потрапив!) споглядав колись улюблених і вже дещо призабутих Поллока, Джаспера Джонса, Раушенберґа та жодним чином ані на секунду не призабутого Енді Воргола, поки пробивався в натовпі до «Спалень Ван-Ґоґа», з України летіли чергові депеші про відставки, призначення, а також махінації з призначеннями й відставками, про повзучий реванш, про тарганяче вовтуження в уряді й парламенті, про «президентських», «прокурорських» та інших мерських, як і врешті — вінцем усього — про цілком санкціоноване закидування каменюками тих-таки «інакших» в найтолерастичнішому з українських міст.

Збруч