Юрій Андрухович: Гравці з розумом

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Як би мені найточніше перекласти з німецької оце Einmalige Feuerkraft? Надзвичайна вогнева міць? Виняткова сила враження? Якось так.

Це назва статті в одному з найновіших номерів провідного німецького тижневика Der Spiegel. Автор, Крістіан Нееф, у притаманній цьому авторитетному виданню переконливій манері розповідає про черговий виток російської мілітаризації. Чи то пак (останнім часом у медіях реанімовано цю доволі старовинну ідіому) — черговий виток російського бряжчання зброєю. В редакційному виносі під заголовком читаємо: «Президент Путін демонструє силу: Три нові дивізії й таємничий інцидент у Криму сіють страх в Україні».

Що в Україні дійсно посіяно страх, можна було б зі «Шпіґелем» сперечатися. Напруження — так. Воно є і воно, навіть після декількох задніх ходів з російського боку, фактично не спадає. Й це, мабуть, цілком слушно. І не тільки тому, що 25-й День Незалежності у нас іще попереду.

Але страх, на мій погляд, у нас уже давно неактуальний. За два з половиною роки будь-хто боятися просто втомився б. Утім я розумію німецьких редакторів: слово «страх» («Angst») має значно більшу притягальність, зокрема й візуальну. Angst! Залишається тільки подякувати редакторам за те, що не вжили слово ще притягальніше — Panik.

Для українського читача в цій ґрунтовній і незле деталізованій статті нового не так уже й багато. Але там, де воно врешті з'являється, брутально кажучи, відвисає щелепа.

Я зацитую цей абзац повністю: «Можливою причиною для нового вторгнення Росії в Україну вже знову називають бажання отримати сухопутне сполучення Східної України з Кримом. Москва привласнила собі півострів, але він залишається ізольованим, а його забезпечення всім необхідним виявилося надзвичайно важким. Згідно зі словами певного берлінського дипломата, в німецькому Міністерстві закордонних справ начебто подумують над тим, як би уможливити Путіну сухопутний коридор до Криму».

Тут є один мовний нюанс. Те, що я переклав як «подумують», в ориґіналі є мовною конструкцією з іменником «Gedankenspiele», тобто ігри думок або ігри (гра) з думками, обігрування думки, ідеї тощо. Gedankenspiel означає передусім стан мислення, коли щось таке, що могло завжди вважатись абсолютно неприпустимим і цілком виключеним, починає потроху здаватися можливим. Тобто з'являється все більше сумніву в тому, чи дійсно варто аж так категорично відкидати певний, здавалося б, неприйнятний варіант.

Цей вислів я вперше почув року десь так 2011-го. На той час режим Януковича вже надто очевидно тримав країну мертвою хваткою. По закінченні мого авторського вечора в Берліні один ледь знайомий німець запитав, чи не почав я останнім часом «грати з думкою» (тобто чи не подумую над тим), як би назавжди виїхати кудись за кордон. Я тоді справді почав такий варіант допускати. Тож вислів «mit dem Gedanken spielen» зафіксував у своїй філологічній пам'яті назавжди.

Але назад до інформації, що нею з нами ділиться «Шпіґель». Сказати, що вона обурлива і тривожна, — це не сказати нічого. При цьому немає жодних підстав сподіватися, що журналіст згущує фарби або фантазує «в гонитві за дешевою сенсаційністю». «Шпіґель» тому і «Шпіґель», що його автори не вигадують і не спекулюють. Це категорично поза правилами. Будь-який матеріал багаторазово перевіряється, за кожним реченням і висловом — ретельне дослідження. Саме звідси й особлива впливовість тижневика, і його стабільно високий наклад, що сягає 800 тис. примірників.

Усе це, зокрема, означає, що факт, висловлюючись по-канцелярському, мав місце, і не названий автором статті берлінський дипломат справді розповідав йому про Gedankenspiel у відомстві Франка-Вальтера Штайнмаєра. І навряд чи це його, дипломата, дезінформація. Швидше навпаки — інформаційний витік як попередження, зокрема й України. Залишається тільки вгадувати, на якому рівні відбувається вся ця гра з подумуванням. Якихось практикантів, асистентів, референтів? Керівництва підрозділів, секретарів, заступників? Самого високоповажного пана міністра? Який, до речі, дедалі відвертіше демонструє свої дружні до Росії почуття, послідовно вписуючись у традиційну ще з часів Віллі Брандта «проросійську школу» німецької дипломатії, всю цю ганебну Ostpolitik?

Хочу сподіватися, що український політикум бачить ситуацію без ілюзій і особливих надій на підтримку німецьких «партнерів з антипутінської коаліції» не покладає. І 25-й День Незалежності наступного тижня ми, дастьбі, зустрінемо без жодних російських сухопутних коридорів, над уможливленням яких уже подумують у Берліні.                    

Збруч