Юрій Андрухович: Вибрані місця з приватного листування

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

На завершення листа польська знайома саркастично шле мені «щирі вітання з Kaczogrodu», і я здогадуюся, що в цьому звороті слід відчитати ширший культурно-історичний контекст, а відтак і сьогоденний сенс. Тим більше, що моя знайома – професійна філологиня і пристрасна читачка східноєвропейських літератур. Тобто нових для мене слів вона просто так не вживала б.

Її Kaczogród (у моєму довільному перекладі Качоград), відлунює прізвищем Ярослава Качинського і недвозначно вказує не на якесь окремо взяте місто, а на всю країну.

Інше відлуння – це, звичайно, хрестоматійний польський Ciemnogród (Темноград) – полемічне означення польськості вузькотрадиційної, архаїчно-консервативної, назадницької. Раніше я помилково вважав, що це слово запровадив один з найбільших польських поетів минулого сторіччя Константи Ільдефонс Ґалчинський. Саме йому належить віршований памфлет «Хризостома Бульвеція подорож до Темнограда» (1953).

Насправді виявляється, що Ciemnogród має значно давнішу історію. Як і значно аристократичніше авторство. Бо автора звали Станіслав Костка-Потоцький, і 1820 року він видав сатиричний роман у чотирьох томах «Подорож до Темнограда», в якому він, переконаний прихильник Просвітництва (нині сказали б, європейських цінностей), розбивав ущент національну польську зацофаність як таку, що й призвела до розборів та втрати державності.

Ґалчинський, отже, не винаходив, а цитував і тим самим надихав новим життям старий символ. А моя знайома польська філологиня йде далі відповідно до теперішніх суспільно-політичних обставин своєї країни: Качоград як схрещення політики Качинського з традиційним Темноградом.

Я розумію, що залишити без уваги її «щирі вітання з Качограду» не випадає. Це ж якоюсь мірою крик душі. Тож на завершення свого листа у відповідь дописую: «Качограду не дайтеся». Цього замало, я згоден. Але я взагалі не майстер потішань – особливо, коли й сам відчуваю дедалі щільніше згущення темряви.

Тоді вона пише знову: «Не знаю, чи дасться не датися. Демократія – все-таки меч двосічний». На що я їй: «Це правда. Але не тільки демократія в усьому винна». Після цього я ставлю смайл, щоб вона не подумала, ніби я думаю про демократію зле.

Це спонукає її писати детальніше: «Ні, ну що ти! Я ніколи в житті не зреклася б демократії. От тільки болісний парадокс – люди боролися за демократію, тобто за те, щоб інші люди демократично вибрали їм тирана. Польщу руйнують у такому темпі, що шляк мене трафляє. Якби це ще не було загальносвітовим трендом, якесь таке цілковите одуріння, то я б мала більше надії. Тож я й не дивуюся, що ваш президент їздить до Німеччини – в нас уже взагалі нема з ким говорити. Німеччина взагалі, мабуть, остання нормальна країна в цій частині світу. Цим оптимістичним акцентом і закінчу». Після цього вона так само ставить смайл.     

Але оптимізм у нинішніх часах так і кортить підважувати. Такі вже часи, що будь-який оптимізм нагадує радше сліпе самозаспокоєння страуса. Тож і я не даю їй (а заодно й собі) заспокоїтися. На її «останню нормальну країну» відповідаю: «Ще трохи – й вона теж перестане бути нормальною. А тоді вже німці собі відірвуться на повну, як тільки вони вміють, – і за всі десятиліття відразу». Тут я ставлю багато-пребагато смайлів, щоб це, не дай Боже, не збулося. Будемо вважати, що то я так жартую. Жартувати – останнє, що робить нас притомними. Жартувати – наш громадянський обов’язок.

На ранок я знаходжу у скриньці листа від знайомої німецької поетеси. Вона пише, що побачила мене в документальному фільмі про Ганну Арендт і має дещо сказати. «Ганна Арендт, – пише вона, – народилася в сусідньому з моїм будинку. Там, де тепер диван і телевізор, був раніше куточок двору, в якому вона гралася дитиною. В переході до того будинку є ґрафіті з її портретом і напис: “Ніхто не має права на покірність”. Позавчора мій син відмовився бути покірним під час демонстрації проти AfD й Pegida, де поліцист скрутив його так, що ледь не вивихнув лівий суглоб. Поліцистові це приносило задоволення, каже мій син. У фізичному сенсі нічого страшного, мій син грає у футбольній команді, йому не звикати. Погано лиш те, як в історії все повторюється – наприклад, усі ці недобрі ігри влади з безвладдям. З твоїх рядків я прочитую, що ти налаштований не надто оптимістично. Я також не надто, але все-таки ще зберігаю останні крихти». 

Я поки що нічого їй не відповів. І я точно не писатиму про свої понурі жарти, щойно вислані іншій адресатці. Тобто про те, як швидко вони перестають бути жартами. Я залишаю шанс її останнім крихтам. А заодно і своїм.              

Збруч