Замість м’яса – любов: Франківські волонтери годують безхатьків вегетаріанськими обідами

Місцеві волонтери долучилися до гуманітарної місії з роздачі вегетаріанської їжі Food for Life («Їжа для життя») і вже два роки щотижня в парку Воїнів-Інтернаціоналістів годують безхатьків чи просто тих, хто потребує.

Вони кажуть, що доставляють нужденним людям любов і значимість у вигляді супу і макаронів. Собівартість усіх порцій для одного такого загального обіду приблизно сто гривень, і ще купа затраченого часу й трохи палива для доставки, але натомість волонтери отримують щось значно цінніше – вдячність, щирі усмішки і таке важливе «А ви прийдете до нас знову?», пише Галицький кореспондент

«Борщ і без м’яса можна зварити смачнезний. Моя бабця казала, що з м’ясом будь-який дурень здатен приготувати добрий борщ. А от без м’яса – то вже мистецтво», – усміхається симпатична чорнява франківчанка Вікторія Хоменець, наливаючи кухлем паруючий суп у слоїки, які їй по черзі дають люди, що прийшли поїсти.

Нині на обід борщик і рис з овочами. Минулого разу були гороховий супчик і макарони зі спеціями. Щоразу є свіжий компот і вдосталь хліба.

«Ще би сметанки…» – сумно каже хтось із гурту. «От чого нема, того нема. Вже вибачайте, – усміхаються волонтери. – Але він і так смачний». «Хто би сумнівався? У вас завжди смачно!». «А того разу ваш гуру обіцяв, що м’яса принесе», – жартує якийсь чоловік із натовпу. Всі регочуть.

Головне – готувати з душею

Свою ініціативу волонтери називають акцією добра. В Івано-Франківську розпочав її два роки тому Мирослав Лазарович разом з Юлією Закорчемною. Вони разом зі своїми однодумцями – учасниками місцевої спільноти свідомості Крішни – хутко зорганізувалися. Згодом почали долучатись абсолютно різні люди, які просто мали внутрішній поклик допомагати. Ось, наприклад, івано-франківський молодий програміст Роман Прокопишин одного дня проходив повз, зацікавився, спитав, чим може допомогти… І тепер регулярно доставляє їжу до парку, часом робить закупки в супермаркеті.

Двічі на тиждень, у вівторок о 12.15 та в суботу о 15.15, в парку Воїнів-Інтернаціоналістів з боку вул. Галицька волонтери роздають обіди – суп і друга страва (каші, макарони, картопля, горох), але обов’язково без м’яса. Зате з овочами і приправами. Також є щось попити і нарізаний хліб.

Гроші на продукти дають свої, також їх жертвують знайомі і незнайомі люди. Часто просто приносять продукти. Якось одна нікому не знайома жінка привезла до місця роздачі два ящики харчів: гречка, олія, макарони… Поклала і поїхала. Більше її не бачили.

Обід готується вдома у когось із волонтерів. Як правило, у великих казанках. Загалом десь 15-20 літрів. Потім доставка до парку. Їжу везуть на стареньких «Жигулях» Мирослава Лазаровича. Цю машину у спільноті кришнаїтів називають «Гаруда». В індуїзмі це птах, на якому Господь літає. «За допомогою цієї автівки стільки добрих справ уже було зроблено. Вона заслужила таку назву», – сміється власник машини.

Як зазначає Вікторія Хоменець, собівартість усіх порцій для одного такого загального вегетаріанського обіду близько сотні гривень. Це небагато. А якщо купувати в соціальному магазині, то й поготів. Тому не з грошима найбільша проблема, а з часом волонтерів. На закупівлю продуктів, приготування, доставку, роздачу йде більша половина дня.

«Коли я готувала благодійний обід уперше, було дуже важко, – сміється дівчина. – Стільки їжі зварити одразу! А тепер без проблем – поставила зранку на плиту і гайда. Головне – аби готувати те все з душею. Помолитися перед тим обов’язково».

«Щоразу переконуюся в незвичайності звичайних, здавалося б на перший погляд, людей, – пише на сторінці групи Діана Коваль. – Піаністка і композиторка, яка готує двічі на тиждень їжу для бездомних. Мама трьох дітей, яка щотижня возить солодощі чужим (але яких дуже любить) хворим дітям у лікарню. Дівчина, яка проходила повз пункт роздачі їжі, зацікавилася, долучилася і цього тижня сама приготувала абсолютно все… Звичайні люди, великі серця… Після одного мого анонсу програми Food For Life мені прийшло приватне повідомлення від колишнього студента. Він вирішив пожертвувати на продукти 2000 гривень! І при цьому побажав залишитися анонімом. За отримані пожертви ми купили мішок сухого молока, і ще у нас трохи залишилося. З сухого молока одні учасники програми роблять солодощі, а інші – відвозять їх на постійній основі діткам, хворим на легеневі недуги. Здебільшого сиротам або тим, хто росте у малозабезпеченій сім’ї».

«Харе Крішна!»

«Харе Крішна!» – з усмішкою гукає чоловік, який щойно підійшов на місце роздачі. Він тут постійно обідає. «А ви що, теж кришнаїт, що так вітаєтесь?» – запитуємо у нього. «Та ні, але хочу якось виявити повагу до волонтерів. Для них це привітання таке ж, як і для нас «Слава Ісусу Христу!» – пояснює чоловік.

Майже кожен приходить зі своєю тарою: великими пластиковими стаканами або скляними банками. Чи не кожен другий хоче добавки.

На самих початках декотрі безхатьки з’являлися напідпитку, іноді навіть поводилися агресивно. Та з часом усе кардинально змінилося. Вражені тим, яку їм надали значимість, безхатьки почали поводитися зовсім по-іншому. Тепер завжди приходять тверезі, помиті й причесані. Чоловіки обов’язково пропускають жінок першими. А одного разу один із чоловіків, який прийшов пообідати, закінчивши трапезу, вкинув 50 гривень до скриньки для пожертв, яку волонтери зазвичай виставляють протягом усієї роздачі – може, хтось із перехожих зацікавиться.

До речі, не всі люди, які з’являються на благодійний обід, безхатьки. Декотрих сюди женуть страшні злидні. Вікторія Хоменець пригадує бабцю, яка постійно брала їжу для себе і свого «лежачого» чоловіка. Вони – пенсіонери, яким просто не вистачає на харчі.

Якщо їжа залишається, а таке буває рідко, волонтери розкладають її порціями у тару і залишають на місці роздачі. Хтось обов’язково ще прийде.

«Вони нам дякують, а ми – їм, – усміхається Мирослав Лазарович. – За можливість послужити людям, зробити добро, збільшити частку світла у всесвіті. Це своєрідний процес очищення серця».

«Це дуже кайфова справа, – додає Вікторія Хоменець. – Один раз спробуєш, і тебе наче затягує. Бути корисним для інших і робити добро – дійсно дуже надихає».

«Історія кожної людини, яка опинилася у такій скруті, коли не завжди може себе забезпечити куснем хліба, варта окремої книги, – пояснює Діана Коваль. – Ми хочемо допомогти вписати туди і світлі сторінки. Ми нікого не засуджуємо. Ми нікого ні з ким не порівнюємо. Ми нікого не повчаємо в науці життя. Ми просто годуємо людей».

Приходять не через голод

55-річний Олександр Котик приходить на благодійні обіди десь із півроку. Каже, що він колишній біатлоніст, морський піхотинець, снайпер. Брав участь у воєнному конфлікті в Нагірному Карабасі. «Виводив звідти диверсійні підрозділи, – ділиться Олександр. – Вони там щось підірвуть, а я їх виводжу. Зізнаюся, в людей стріляв – грішний. Там потрапив у полон. Просидів у в’язниці три місяці. Випустили лише, коли згодився прийняти мусульманство. Тож тепер я мусульманин».

В Івано-Франківську чоловік живе з 2004 року, каже, що лишився сам. Майже всі повмирали: і батьки, і дружина, й інші близькі люди. За півроку – дев’ять трун. Лиш донька лишилася, зараз живе в Мельбурні. Олександр має в місті двокімнатну квартиру, а ось із роботою туго. Запевняє, що нічого путнього не вдається знайти, тому перебивається підробітками. Якось навіть посудомийником був. На будову робити не піде, бо здоров’я вже давно підводить.

Вегетаріанські обіди, якими частують волонтери, Олександрові подобаються. Хоч і без м’яса, але все одно і смачно, і головне – калорійно. Найбільше смакує чай каркаде.

«Під час обіду волонтери проповідують?» – запитуємо Олександра. «Ні! Та ви що! Ніхто нікому нічого не нав’язує. Не пам’ятаю, щоб вони хоч когось напружували своїми релігійними поглядами. Якщо їх запитувати, тоді, звісно ж, розповідають. Я, наприклад, часто цікавлюся. Мені навіть книжечку подарували».

«А для мене Бог – єдиний, не має значення, яка релігія…» – підходить чоловік на ім’я Іван. Прізвище не хоче називати. Він тут теж регулярно обідає. Каже, що свого часу воював у Середній Азії, у танку горів, але Господь його врятував. «У мене є ще одне ім’я – біблійне, – продовжує чоловік. – Веніамін! Вулиця мене так нарекла. За мою доброту, напевно… А ще мене кличуть «віруючий алкаш»… Я був допився до того, що ноги відняло. Потім кинув. Будував церкви. А тоді знов запив…»

«Мирославе, як мені кинути пити? – Іван раптово гукає до волонтера, який якраз складає посуд до пакетів. – Я тримаюсь-тримаюсь… А потім зарплату отримую і голову геть втрачаю… Дуже часто падаю… Підіймаюсь і знову падаю…»

«Вам треба знайти собі гідний приклад до наслідування, – відкладає пакети Мирослав Лазарович. – Того, хто мав такий самий досвід, але зміг більше не падати. Того, хто трішки сильніший духом за вас. Я, наприклад, не зможу бути для вас прикладом, бо ніколи особливо і не вживав алкоголь. Я трохи в іншій площині, тому, швидше за все, не зможу глибинно вплинути на вашу переміну».

Роман Прокопишин каже, що не розчаровується, коли бачить, як безхатько, який регулярно приходить на обід, укотре з’являється напідпитку: «Я тут не для того, аби лікувати когось від алкоголізму або читати моралі, як треба правильно жити. Кожен робить свій вибір. Я тут, аби нагодувати».

Люди приходять сюди не так від голоду, як від браку спілкування. Гомонять з волонтерами про все на світі: погоду, релігію, здоров’я і навіть футбол. А на прощання чи не кожен другий так по-дитячому, дуже щиро запитує: «А ви прийдете до нас знову?»

Світіть самі

«Ми мріємо, щоб машина, яка возить їжу, завжди заводилася, – наголошує Діана Коваль. – Щоб нам завжди вистачало ресурсів: коштів, часу, здоров’я і волонтерів. Ми мріємо розширитися і годувати всіх малозабезпечених нашого міста, а не лише частинку. І віримо в те, що маленькими кроками може бути подолана довга дорога. Але це все неможливо без підтримки не байдужих до чужих негараздів сердець».

Волонтери не втомлюються повторювати: добро – це голос любові до ближнього. Цією мовою промовляє Бог. Добро творити легко. Темрява – це лише відсутність світла. Якщо у вашому житті бракує світла, світіть самі.