Заробити на ремонт та освіту дітям: Три історії заробітчанок з Прикарпаття

Заробити гроші на ремонт в хаті, освіту дітям, допомогу близьким… Цей список можна продовжувати, бо в кожного різні життєві обставини та життєві позиції.

Щороку з України виїжджає все більше людей “на заробітки” за кордон. Це слово вкорінилось в українську мову та стало звичним для всіх, бо українців за кордоном насправді дуже багато.

“А як заробити такі гроші в Україні?” – можна почути від заробітчан та заробітчанок. Там за прибирання чи догляд за людьми похилого віку платять більше, ніж вчителям, лікарям, бухгалтерам тут. У пошуках кращої долі українці залишають свої домівки. Дітей виховують часто бабусі та дідусі. Якщо дівчина чи хлопець їдуть у віці 18-25 років, вони, зазвичай, знаходять другі половинки й створюють там сім’ї.

“Дзеркало медіа” підготувало розповіді про роботу та життя трьох заробітчанок з Прикарпаття, які працюють в різних країнах світу вже багато років.

З певних засобів безпеки ми спеціально не називаємо міста, в яких працюють жінки, не вказуємо, звідки вони родом та не показуємо їхні фото.

Галина живе в Італії вже 19-й рік. За такий довгий період часу в неї навіть з’явився італійський акцент, коли розмовляє українською. Хоча колись мови не знала, довелось вивчити. Виїхала жінка у свої 24 роки. Сьогодні вона любляча дружина та щаслива мама двох діток. Зараз жінка не працює на роботі, удома займається випічкою під замовлення. Для неї така робота радше як хобі. Каже, що дуже любить цю справу.

Але колись все було не так. Поїхала пані Галина в Італію, щоб допомогти своїм рідним. Її мама померла, коли вона була ще зовсім юна, тому Галя, як найстарша дитина в сім’ї, повинна була нагодувати молодших братів, допомогти батькові. Тоді були скрутні часи, роботи в Україні не було, довелось їхати в Італію. Про заробітки там розповіли її подруги, які поїхали раніше. Але потрапити з першого разу за кордон їй не вдалось. Пані Галя пригадує гіркий досвід, як її обманули люди, які займались відкриттям віз. Отримати Шенгенську візу на місяць вдалось за другим разом. Поїхавши в Італію, жінка її прострочила, спочатку працювала нелегально: прибирала й доглядала дітей, пізніше – стареньку жінку. Але так було тільки перших два роки. Протягом цього часу жінка була в Італії без виїзду. У 2002 році вийшов закон, який давав можливість отримати пермессо (дозвіл на проживання – ред.). Пані Галя одразу ж подала заяву й отримала цей документ у 2003 році. Тоді вона вперше поїхала в Україну й почала працювати легально. З того часу щороку провідує рідних на Батьківщині.

Каже, що на початку з сім’єю спілкувалась нечасто. Дзвонила на 2-3 хвилини з телефонної будки на домашній телефон сусідів. Вдома в неї не було тоді ще телефону. Раз на тиждень приблизно в один і той самий час рідні чекали дзвінка з Італії. За такі короткі розмови встигали тільки дізнатись, як справи один в одного.

 З українцями в Італії жінка практично не спілкувалася. Каже, що як тільки туди приїхала, працювала 24/7. Спілкуватися з кимось в неї просто не було часу. Хотіла заробити грошей та допомогти рідним. Перші роки було важко, але в неї був хлопець-італієць, який їй у всьому допомагав та завжди підтримував у важких ситуаціях. Тепер вона його дружина.

“Це людина, яка мене зрозуміла, яка мене любить й поважає. Йому не було цікаво, чи я маю гроші, чи з бідної, чи з багатої сім’ї я вийшла. Багатство – це те, що в тебе всередині. Воно показує, яка ти людина: чи щира, чи ввічлива, чи добра. Йому тільки це було цікаво”, – каже жінка.

Наступна наша героїня пані Марія працювала в кількох країнах Європи. Спочатку була в Польщі, потім – у Чехії, зараз –  у Франції. Їй було лише 18 років, коли вона вперше подалась “на заробітки”. Працює за кордоном вже 14 років. Каже, що поїхала, як і більшість людей, – бо потрібні були гроші. Робота в Україні не була високооплачуваною. Пропрацювавши рік за професією вдома, зрозуміла, що це не її, тому вирішила їздити за кордон.

Спочатку вона чистила цибулю в Польщі. Пані Марія розповідає, що досі багато українок їдуть на цю роботу. Їй порекомендували спробувати  знайомі. Поїхала жінка, маючи туристичну візу. Було важко, працювала нелегально, доводилось ховатись, коли була перевірка. Умови проживання були погані. Тоді довелось так працювати тільки тому, що не було так багато можливостей кудись поїхати, як зараз. До слова, разом з Марією працювала велика кількість українців. І з часом їх ставало все більше. З рідними спілкувалась, як і попередня героїня, кілька хвилин телефоном раз або два рази на тиждень.

Наступною країною стала Чехія. Потім були спроби поїхати в Іспанію. Там працює багато родичів жінки. Але вона отримала депортацію, тому зробити цього не змогла.

Зараз пані Марійка у Франції. Поїхала туди, бо там працював її чоловік. Сьогодні вона працює у кафе кухарем. Каже, що дуже любить готувати, хоча вчилася на бухгалтера. Спочатку була 1,5 року без виїзду. Але так довго бути далеко від дому та рідних їй важко. Тому зараз не прострочує візи й раз або двічі на рік намагається їхати на Батьківщину. Вдома її чекає донька.

Дуже прикрим є той момент, що українці не завжди готові допомогти та підтримати. Жінка розповідає, що коли тільки приїхала у Францію, було важко знайти роботу. Коли розповідала землякам, що не працює вже три місяці, ніхто не хотів допомогти, а тільки говорили: “Я без роботи сиділа довше”. Тому  шукала оголошення сама й дзвонила у різноманітні ресторани, бо готувати вміла добре й смачно, до того ж мала вже досвід у цій сфері, працювала якийсь час на кухні в Буковелі. Саме тому така роботи для жінки підходить.

Наступною поділилась з нами своєю історією пані Любов. Жінка працює в Ірландії. Заробітчан з нашої країни там не так багато, як у Центральній Європі наприклад, але все ж таки ті, хто теж поїхав так далеко від дому, мають свою Асоціацію українців. Спільно вони збирають допомогу на АТО, допомагають хворим, на великі свята зустрічаються всі разом біля українського храму.

13 років тому жінка поїхала з України разом з донечкою, якій тоді було всього 8 років. Їхала вона до чоловіка, який вже чотири роки працював в Ірландії. Маючи невеличкий бізнес в Україні, пара хотіла розвивати його, тому першим заробити гроші поїхав голова сім’ї. Вони не планували залишатись довго, але не вийшло. Донька, провчившись три роки в ірландській школі, продовжила навчатись в Україні. Пані Люба з чоловіком залишились працювати за кордоном. Варто зазначити, що працює пара легально, по-іншому в цій країні просто неможливо.

Жінка пригадує, з чого все розпочалось. Важко й дорого було тоді отримати ірландську візу. Робити це доводилось через спеціальну фірму. До слова, працювати вона почала не відразу. Приблизно через рік тільки пішла на роботу. Спочатку ходила прибирати, прасувати одяг, доглядати за дітьми. Пізніше – працювала на м’ясокомбінаті. Там вона й досі.

Пані Люба розповідає, що на початку важко було спілкуватись з рідними. Спочатку дзвонили на домашній, пізніше розпочалась ера мобільних телефонів. Хоча це було дорого, але вони з чоловіком придбали їх своїм батькам для зв’язку з ними.

Схожих історій можна знайти безліч, тільки герої в них різні. Можливо, хтось знайде схожу на свою. Дуже прикрим є той момент, що українці шукають кращої долі за кордоном. У селах є така статистика, що в кожній третій хаті хтось за кордоном. А все тому, що Україна ж наче європейська країна, а рівень життя та зарплати тут зовсім не європейські. Будемо надіятись, що найближчим часом ця тенденція зміниться, й українці зможуть гідно жити на своїй землі.