Богдан Логвиненко про "екстримальний" туризм, шашлик з крокодила та небезпеку

Журналіст, промоутер і арт-менеджер Богдан Логвиненко побував у 36 країнах світу. Це не були подорожі за принципом «all inclusive». Де автостопом, де пішки, нічліг, де випаде, – так Богдан пройшов всю Україну, автостопом подорожував Росією, Францією, Грузією, Албанією, Малайзією – список довгий.

Півроку тому Богдан попрощався з польським Познанем, де прожив кілька років, працюючи в галузі арт-менеджменту, і вирушив у Малайзію, де живе дотепер, займаючись екстремальним, а не «матрацним» туризмом.

Ми подумали собі: а чому б і не поїхати до Малайзії, і поговорили з Богданом на цю тему й про подорожі взагалі.

– Що тебе тягне в різні кутки планети? Ти залежний від адреналіну, це пошуки себе і свого місця в світі, чи, може, в тебе в роду цигани були?

Та це ж цікаво – сів і поїхав кудись. Є в цьому якийсь глибокий екзистенційний сенс. Навіть коли їси шашлик із крокодила, в цьому ж теж є якийсь сенс. Отак якось з'їси крокодила, собаку чи восьминога на базарі, а тоді думаєш собі: то було моє, отже, я себе знайшов. Не шукав, але знайшов. Насправді, в усіх куточках світу я постійно зустрічаю не циганів. Зі Східної Європи це здебільшого поляки і чехи, і практично ніколи не зустрічаю росіян чи українців. Це я натякнув на свої корені в ЄС, може, єврокомісари прочитають цю розмову і дадуть мені якийсь добрий паспорт (сміється).

– І як смакує шашлик із крокодила?

Як великі крокодилячі сльози Едуарда Успенського, батька крокодила Гени: гострий, як лезо, і прісний, як виноград. В мене взагалі не дуже зі смаком, насправді.

– Тобто така річ, як екзотична їжа національних кухонь, тобі чужа? Що ж тебе приваблює в подорожах найбільше?

Найбільше мене цікавлять люди. Вони скрізь різні. Я кайфував від людей, їздячи спершу всією Україною. Я не дуже люблю говорити, можу час від часу щось написати, але найбільша приємність для мене – слухати.

Історії українців переважно про те, хто кого і як надурив, кинув, зрадив, образив. Єдина різниця в тому, що на Заході це більш оптимістичні розповіді, а на Сході і Півдні це передсуїцидальні зізнання. В Росії, наприклад, незалежно від того, який регіон - Башкортостан, Пермський край чи Підмосков'я, це будуть міжнародні дипломатичні роздуми на тему імперіалізму, а в Європі вже не все так однозначно. У кожній країні і в регіонах - свої історії, інші люди, безліч зацікавлень, розмови про спільну музику і кіно, літературу і філософію - це я знову натякаю на свою причетність до Великої європейської унії. В Грузії - розмови про історію і кухню. В Туреччині спершу ми обмінюємось контактами у Фейсбуці, а потім знайомимось. В Індонезії все взагалі дуже непередбачувано: в одному регіоні шахтарі мають по 3-4 тисячі доларів зарплати, а за 10 кілометрів племена з луками, стрілами і каменями закидають офіс національного парку - з такими вже важче спілкуватись.

– Де найбільш небезпечно?

На півдні Франції і в деяких регіонах Росії. Довбані расистські кримінальні країни. В Дагестані. Там закон кинджала. Племена в Індонезії більш цивілізовані. Вони бідніші, виглядають страшніше і їдять сире м'ясо, але в них більш людяні відносини. Ще дуже непевно в Красному Лучі і Антрациті. Згадую всі ці місця з великою надією більше там не опинитися. Хоча на південь Франції я потрапив у дуже неспокійний час, але, судячи з новин, там і далі не все окей. З людьми порозумітися там було найважче. Всі бояться, араби злі і агресивні. Найбезпечніші місця, в яких я був, - це Грузія, велика частина Польщі, Албанія, Білорусь, більша частина Індонезії, Малайзія. Але тут все дуже двозначно. Я впевнений, що якщо їхати у дорогі готелі Франції і Росії, орендувати авто чи приватний літак, з вами нічого не трапиться, майже скрізь буде безпечно. І навпаки - в бідних країнах, на кшталт тої ж Грузії чи Албанії, вже буде не так безпечно "при баблі". Але якщо ви спускаєтесь до низів, які є, насправді, обличчям нації, відображенням звичаєвих традицій, мовних особливостей і простих історій життя, - впевнений, що наш досвід збігатиметься.

– Що таке проект «I Love Asia»? Розкажи детальніше – так, аби вже завтра з Франківська до вас почали звертатись з бажанням співпрацювати.

Я насправді зараз відкриваю свою тему – це об'єднання більше, ніж «I Love Asia», і ми скоро вже її презентуємо. Воно називається "Служба пригод" – і це об'єднання експертів з всього світу. Ми починаємо з Європи, Азії і Америки, але вже дуже скоро з'явиться Африка. "Служба пригод" (prygody.com.ua) – це об'єднання експертів-мандрівників. Насправді, це спільнота друзів, дуже різних, але надзвичайно цікавих і харизматичних особистостей, які знаються на певних цікавих регіонах світу.

Мій регіон – Південно-Східна Азія і Східна Європа, але я планую розширити власну географію, як тільки ті комісари мене нарешті почують і будь-який, ну хоча б дипломатичний, паспорт видадуть. Наші поїздки – це не "тури-путівки", це справжні мандри й пригоди, кожен у них отримує свій персональний досвід. Ми збираємо групи мандрівників на певні маршрути або розробляємо індивідуальний маршрут. У наших поїздках люди живуть на деревах у Лаосі, тиждень перебувають на острові з джунглями і скелями без будь-якого зв'язку, електрики і інших благ цивілізації. Ми не тримаємо офісу і не маємо витрат на рекламу. Ми взагалі не живемо в Україні, це дорого! Наше об'єднання - це як лоу-кост авіалінії. Всі роблять замовлення через кнопку на сайті. Люди до нас приходять з Фейсбуку, сарафанного радіо, і це набирає обертів без будь-якого промо. Тому зі мною їздять індонезійці Індонезією, з гідом Катею у Шрі-Ланку їздять індуси і непальці. Для них це дешево, це дешевше, ніж їхні місцеві туристичні агенції.

– Якщо я завтра захочу поїхати в ту ж Малайзію, що я повинен зробити? Що гарантуєте ви, про що я сам повинен подбати, на яку суму розраховувати і яку подорож ти мені запропонуєш?

Завтра не вийде, на цей рік у нас вже немає місць. Є групи з чітко прописаним маршрутом. Ціни – це теж іноді конструктор: є дешеві перельоти – в Індію і Шрі Ланку за 500-600 доларів в обидва боки, в Малайзію – 700-900, але якщо летіти лише з одною пересадкою, то сам переліт може вже бути 1300. Подорож на три тижні в Індонезію із щоденними переїздами, відвідинами храмів, вулканів, островів, чотирма внутрішніми перельотами, десятком переплавів на великих і маленьких човнах, частковою їжею і повністю забезпеченим проживанням - це приблизно 1300 доларів. Але я насправді нічого не продаю і навіть рідко рекламую свої групи, на них і так немає місць.

– Насамкінець, ти якось говорив про концепцію зайвих речей. В чому суть?

Кілька років тому я переглянув популярну тоді в «LJ» передачу про львівських рагулів, і от там була одна фраза, з якої я дуже довго сміявся. Ця фраза просто не давала мені спокою –"лишні речі зайві". Вона настільки неперевершена, ця фраза, що я довго не міг викинути її з голови, і хоч, напевно, так жодного разу її не озвучив, але, тим не менше, вона залишилась десь глибоко в мені сидіти.

Пам'ятаю, десь тоді я переїжджав з одної київської квартири на іншу і збирав речі – виявилось, що треба замовляти велику "газель", для того щоб ці всі речі перевезти. Я, звичайно, їх всі перевіз, але потім більшість із них просто викинув, а що пошкодував – завіз до мами і запхнув у свою стару шафу. Потім знову переїзд – і вже довелося брати невелику машину, а тоді ще один – того разу вже з країни в країну, з України в Польщу, тоді я просто спакував два рюкзаки на 70 і 30 літрів і переїхав автостопом.

Тепер у мене немає майже нічого, ніяких речей, ніякої прив'язаності, жодних сувенірів, жодних баночок і пасочок, статуеток і грамот, я роздав більшу частину своїх книжок і зараз, купуючи книгу і прочитуючи її, просто віддаю її комусь читати далі. Мені достатньо одного рюкзака, недавно я купив другий, аби не ходити з великим по місту, все, що в мене залишилося, - це звичайні речі: засоби зв'язку, гігієни, обігріву, медичні засоби, і більше нічого немає. Я інколи заходжу в супермаркет, і мене просто вражає, скільки там усього, скільки непотрібних речей, які треба проходити, аби дістатися до їжі. В мене весь цей непотріб не викликає жодних емоцій, я не зупиняюсь, аби роздивитися його, мене нічого не зацікавлює - я купую тільки їжу і книжки, інколи одяг, якщо старий псується. Буває я кілька днів поспіль сплю на відкритому повітрі і кожні кілька днів переїжджаю з місця на місце. Люди, з якими я спілкуюсь, не вимагають жодної прив'язаності – від найвіддаленіших до найближчих стосунків, навіть ті, хто може про мене сказати: «Та я знаю його, як ніхто інший!». Це просто спалахи відвертості, любові, ніжності, але з усіма я залишаюсь завжди на відстані. Ми не зідзвонюємося щодня і навіть щотижня, не переписуємося, тільки коли в мене з'являється час, я пишу, читаю, телефоную, відправляю листівки. Це дуже серйозна зміна сприйняття світу, це стан, в якому можеш сконцентруватися на чомусь або на комусь, не думаючи ні про що, не думаючи про жодні обставини і речі, які нас стримують, про людей, які безпідставно вимагають нашої уваги. Це відчуття, що ти можеш відірватися від землі у стрибку, маючи за плечима усі необхідні для життя речі. В Джакарті мене дуже приємний чоловік запросив на виставку картин і почав мене переконувати їх придбати. «Але я не можу їх купити, - сказав я йому, - вони дуже гарні, правда, але в мене немає дому». «В тебе немає дому? З тобою все нормально? Але ж ти подорожуєш?» - здивувався він. «Так, я подорожую, постійно переїжджаю з місця на місце і мені просто не потрібен дім, розумієш?» - «Не розумію», - сказав він, і я продовжив розглядати картини в тиші. І от я нещодавно подумав: а все-таки дуже хороша ця фраза, яка колись в'їлась мені у мозок, – «Лишні речі зайві». Одна фраза – як весь цей текст. У тексті так багато літер, а там три слова, і все зрозуміло.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ, "Галицький кореспондент"