Художник і дизайнер Андрій Єрмоленко про мистецтво, жлобство та жлоб-арт

Художник і дизайнер Андрій Єрмоленко – один із батьків-засновників феномена жлоб-арту. Це провокативний, жорсткий, іронічний напрямок сучасного українського мистецтва, який весело і нещадно збиткується над жлобством у всіх його проявах.

До речі, саме з легкої руки Андрія «вистрибнули» на сучасну анімаційну арену Гопуня і Повійка – карикатури на бездарні офіційні символи футбольного Євро-2012.

Жлоб-арт – це вже більше, ніж епатажний живопис. Це спосіб соціальної рефлексії і критики потворного у соціальному і культурному бутті нинішньої української людини. Тому жлоб-арт – це також терапія, зцілення іронією і сміхом, спроба бути чесним із собою. Про це й розмовляємо з Андрієм Єрмоленком. 

- Андрію, ще не набридла тема жлобства? Мабуть, усі питають про жлобів і жлоб-арт...

Дістала! Коли доторкаєшся до чогось брудного, можеш забруднитись! Це як екзорцисти: коли виганяєш біса з біснуватого, у тебе є всі шанси, що цей біс вскочить у тебе. Жлоб-арт жлоб-артом, але тут є ризик підхопити бацилу снобізму. Ну, на зразок: всі довкола лайно, а один я неперевершений перець. Жлоб-арт - це шлях, який я пройшов, але чи закінчив я з цим напрямком, боюсь зарікатись. Процес створення - він же спонтанний: захотів - намалював, побачив - захотів зафіксувати. Так що не зарікаюсь. Але бажання створювати щось трохи інше є, і я рухаюсь в тому напрямку. Хочеться малювати щось світле. Знаєш, як то кажуть, бачиш зло - не чіпай його, а якщо чіпаєш - то так, щоб воно сконало! Зараз я просто спостерігаю, що багато людей стають заручниками снобізму, оце страшно.

- Отже, з одного боку – жлоби, з другого - сноби, тобто ті ж самі жлоби, але ще й із завищеною самооцінкою.  Це що, якась карма у нас погана, вроджений національний характер такий паскудний чи це ознака нинішнього часу?

Це ознака часу, як на мене. У нас же нема поваги до думаючої освіченої людини.  Геть нема!  Нема сформованої еліти. Все просто: у нас науковці, доктори наук з фізики, хімії, філології - це лузери в розумінні як жлобів, так і снобів. Поваги до науковця і до вчителя – жодної. Хто сьогодні зможе отак одразу назвати прізвище бодай одного сучасного українського науковця?

Це проблема, ми знаємо, лише жлобів та снобів, які формують псевдокультурний сучасний контекст, і саме їм вигідно, щоб усе так і залишалося. Щоб інтелектуал не став повноцінною суспільною елітою. В усі часи головатим людям, людям з мізками було непросто, бо вони завжди несли загрозу для класу жлобів і снобів. А от жлоб та сноб не становлять загрози собі подібним, вони тупо мімікрують, і саме тому вони до цього часу й живі.

А щодо національної риси, як на мене, з цим також є проблеми. Це по-українськи – не допустити, щоб сусід став кращим за тебе, причому не в той спосіб, що ти сам будеш самовдосконалюватись, а радше вилити відро помиїв на сусіда і радіти! Я давно помітив, що українці якось стидаються того гарного, що є на їхній землі, стидаються і не рекламують, але залюбки розповідають, що у нас є поганого - про дороги, про бандитів, про корупцію… Таке враження, що в пеклі живемо і в нас ніхто нічого гарного не робить. Я кажу не про всіх, але про більшість. От я намагаюсь рекламувати своїх або те, що мені подобається! Починаю з себе! Витягаю персонажів на світло, бо лише таким чином можу змінити щось в цьому житті!

- Висловлювалося таке провокативне припущення, що якби символічним, духовним батьком нації став не Шевченко, а Котляревський, то культура і саме суспільство розвивалися б по-іншому. Що скажеш?

Хто його зна! Все сталось, як сталось. Тут же справа не в духовному батькові. От я думаю, якби духовним батьком української нації став Ганді, то його першим би й коцнули. Я люблю і Котляревського, і Шевченка.

Котляревський - то взагалі перший постмодерніст. А Шевченко не став духовним батьком, з нього його зробила більшість. До речі, і комуністи доклалися, щоб «приручити» постать Шевченка. Вона у певних аспектах дуже вигідна була для совка: колишній кріпак, якого переслідував царат, якого закинули в армію, заборонили писати і малювати… От і зліпили з Шевченка таку зручну фігуру вусатого, старого, сумного і тужливого батька нації. А береш його щоденники, поезію, живопис, замальовки – і перед тобою постає жива людина!

Для мене Шевченко - це наче український Байрон, з його світлими і темними сторонами, і як не крути – він геній, а не батько нації.

У нас вистачало всяких «батьків» народу у минулому столітті – джугашвілі, ульянови – і я не хочу ставити Шевченка в цей ряд. Він не був селюком, як його люблять виставляти, він був високоосвіченою інтелігентною людиною. Так, як кожна інтелігентна людина, він полюбляв врізати алкоголю, але то його справа (сміється). А з іншого боку, Котляревський не зміг би стати батьком нації. Він, швидше, був вчителем Шевченка і направду створив українську літературу живою українською мовою. І я не можу протиставляти цих двох людей! Але боюсь, що навіть якби «духовного батька» більшість зробила з Котляревського, ми б усе одно щось проср…ли б. І потім би довго шукали… Словом, питання не в духовному батькові чи в гуру. І якщо вже вірити в батька – то маєш дотримуватися того, що він каже. А у нас все навпаки: ми слухаємо, але не чуємо і не робимо. Та я такий самий: не проти поговорити про Бога за пляшкою горілки або пофілософствувати про вірність в родині, при цьому підбиваючи до якоїсь молодиці клинці (сміється).

- Воля або смерть, Махно, українські вольниця і анархізм – це твої лейтмотивні теми. От, здавалося б, такий сильний потяг до свободи в нації, то звідки ж стільки рабського в характері?

Бо українець чекає Месії, який за нього вирішить все, а ще й у пазуху червінців насипле. А самому підвести дупу і щось робити - де там! А ще така дивна річ - а що люди скажуть? А коли Месія піде, то ще його й обматюкати в спину й поза очі… Так, є у нас така рабська штука: ми боїмось говорити правду. Лібералізм звів усе до абсурду: покидьку ми боїмося сказати, що він покидьок, бо це не політкоректно. Все, як на мене, починається з цього. Лише сміливі люди, які здатні щось робити і створювати, досягають мети. Хай не в грошовому еквіваленті, але вони знають, що таке кайф.

А ще подивитись навкруги - пусті очі, апатія. Максимальна відвага сьогодні - натиснути лайк у Фейсбуці. Он зараз, бачу, моє місто гине – а де ви, кияни? Нема. Матюкають сміливо владу на кухнях та в кнайпах!

А ще - зневіра в хорошому і доброму. У дитинстві ми знали, де добре, де погане, де чорне, де біле. Навіть коли проти тебе пер більший хлоп, то можна було дістати, але ти відстоював себе і те, в що вірив! А потім між чорним та білим з’явився градієнт, і з кожним роком він все збільшується і збільшується! І я сам живу в тому градієнті, але зараз намагаюсь його зменшити, бо реально є ж добро і зло, і боротись треба не проти зла, а за добро. В тому то і невдала парадигма українця. Він бореться проти чогось, а не за щось. Треба творити без страху, тоді і дух рабства зникає. Он Махно - до нього всякі французькі, російські анархісти-теоретики лише тринділи про анархічну республіку. А цей хлоп був практиком, взяв і зробив  - першу в світі анархістську республіку! І визнаний в усьому світі. Його знають більше за межами України, ніж Шевченка та Хмельницького з Мазепою та Володимиром вкупі. А в Україні до цього часу не можемо визнати його своїм національним героєм. Бо незручний! Бо не сидів і тужив, а робив. І нашим можновладним жлобам дуже подобається наше триндіння на кухнях. Воно їм нічим не загрожує.

А ще ми шукаємо якихось нових сенсів, хоча зі старими ніяк не розібрались.

- У тебе є серія робіт про Шевченка, якого ти вводиш у сучасний контекст, знімаєш з нього фальшивий пафос. Були проблеми зі сприйняттям цих робіт?

Ооо! Звичайно! Почув про себе багато. Я - щеня, що ллє воду на млин Олеся Бузини, а ще я руйную підвалини молодої країни… плюю в криницю культури… ганьблю поета… а чому я таким не намалював Достоєвського… я перевертень і нічого в житті не зробив… Але то мене не торкає! Я вважаю, що серія вийшла непогана, що я глянув на Шевченка в іншій площині. От і все! І думаю, що йому б сподобалось!

Я люблю, коли на мене малюють шаржі і всяке таке. Це не дає закаменіти. От кажуть, що Шевченко надто олюднював Христа. Тому я думаю, що Тарас був би проти того, щоб і з нього робили ідола, якогось священного боввана, до ніг якого раз на рік тарабанять букети недолугі жлоби та політики. А підійдеш, запитаєш, що знають з Шевченка, то максималочка – «Заповіт». І такі самі ці критики, які там на мене гнали біса. Вони ж також не читають Шевченка, їм зручний Шевченко - насуплений телепень,  а не жива людина, яка любила, кожен день вибирала між добром та злом, яка могла випити, полаятись, поговорити на будь-яку тему, а не лише про патріотизм і любов до батьківщини. Він мені більше подобається людиною, з якою можна посидіти за чаркою, заклеїти дівок, а потім читати один одному вірші… Колись мені вже сказали, що автопортрет Шевченка голого з величезними яйцями дискредитує художника. Та маячня! Мене просто задовбала подвійна мораль! От і все! Шевченко все написав у своєму вірші, де він звертається до Христа: «Не журися, будем брати з плащаниць онучі драти, свяченими піч топити, з кадил люльки закуряти, а кропилом будем, брате, нову хату підмітати!" От вам і ставлення до ідолізації образів. Колись, може, на тому світі ми з ним то все вияснимо, чи був я правий, чи ні! Він сам мені скаже! А все інше мене не гребе! Ми ж з вами також незручні люди, в тому то і питання, от я таких люблю! Людей! У кожної людини мають бути вороги! Бо якщо нема, то ти слимак і конформіст! Я не червонець, щоб всім подобатись. Моя справа - робити і творити для людей, а не загравати з ними.

- Ти працюєш ілюстратором і арт-директором журналу «Український тиждень», обкладинки якого щоразу скандальніші й жорсткіші. Не було наїздів з боку політиків?

Ні! Я ж для них клоун. Наїзди були, але не від політиків. В принципі, на мене зараз нема важелів впливу - нема дітей, немає бізнесу, нема нічого, крім бажання і вміння малювати. Та й політикам, здається, наср…ти ! Зате пришелепкуватим шанувальникам політичних сил -  ні! Після того, як намалював Вадіка Румуна (Вадим Титушко – хуліган, який напав на журналістів під час акції опозиції «Вставай, Україно» 18 травня – ред.), погрожували, але знову ж таки - далі погроз не пішло. Політикам і бандитам цікавіше наїжджати на того, у кого щось є, щоб відібрати! А я просто в журналі роблю чесно свою роботу, і мої погляди здебільшого збігаються з тим, що друкує «Український тиждень», отже, відбулося таке єднання моральної сторони з художньою, і якось несцикотно. А ще має значення той факт, що це єдиний справді опозиційний журнал, і якби були наїзди, то це б переросло у політичну площину, а на хріна їм то треба!

- Маєш зараз особливу мрію стосовно живопису?

Є одна мрія! Хочу розписати батьківську хату в Карпилівці. Взяти ще художників і завалити такий собі живопис по всій хаті. І щоб різні люди туди приїздили, щоб хата зажила так гарно… Але село вимирає. А хочеться, щоб жило! Колись бабця казали:" Хата вмира, коли там не співають, бо злидні заводяться!" А у нас там ніхто не співа, темно і страшно… А тут я! Бах - розмалював хату всередині  і знадвору, і щоб весело - з піснями, з музлом, з жартами,  пихнули, випили - і от, мо, ще щось веселеньке з’явиться, і мо, ще для когось світ засміється!

От стало комусь херово від міста, взяв родину - і поїхав у розмальовану хату, бо дам йому ключі, лише щоб по собі порядок лишав. Хочу це зробити і для себе, і для людей, бо ті малюнки нікому, крім людей, не потрібні. Для птахів, комах, звірів - то просто сміття, яке не варте ніц. А ще хочу своїми роботами таки якось вирвати український дизайн і плакатистику з багна і показати світові! Щоб запам’яталася ця доба, як запам’яталася доба українського бароко! Може, й амбіційно, але, якщо відверто, треба вміти і не боятися мріяти і йти до мрії. Отакі-от справи.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ, "Галицький кореспондент"