Історія евакуації дитбудинку з Харкова


24 лютого вихованці дитбудинку "Гармонія" у Харкові мали прожити звичайний день: вчитись у школі, готувати смаколики, гуляти надворі й дивитись ТіkТоk. Але мирну реальність перервала страшна новина – Росія почала війну.

Через напад РФ дітей та підлітків евакуювали з рідного Харкова. Шлях до порятунку від обстрілів тривав декілька днів: дітей приймали у Полтаві, Львові, Івано-Франківську і, зрештою, у Чернівецькій області. 

Під час евакуації та дотепер поруч з дітьми була директорка "Гармонії" Алла Трохименко. 

З їжею і транспортом допомагали волонтери, а новий дім малечі забезпечив ексміністр фінансів Грузії Георгій Арваладзе та його дружина Анастасія.

"Українська правда. Життя" дізналася історію евакуації та нового життя вихованців "Гармонії".

Харків

"Боялися, що якщо буде влучання у нашу будівлю, ми просто згоримо"

24 лютого працівники дитячого центру прийшли на роботу, як і завжди. 

"Коли ми прийшли на роботу, ми не казали одразу, що почалась війна. Для цього потрібно було якось підготуватися, а не зопалу казати дітям", – пригадує робочий день Алла Трохименко.

Та вже о 5-й ранку в Харкові лунали вибухи, тому діти зрозуміли, що щось не так.

"Наш заклад розташований на Салтівці, ми були очевидцями цього всього. Та у другій половині дня всі зрозуміли, що почалася повномасштабна війна, хоч і повірити в це було страшно", – каже директорка.

Алла думала, що все скінчиться за кілька днів. Та обстріли не лише не припинилися, а й почастішали. 

Дітям довелося ховатися у необладнаний підвал. 

"У нас немає сховища, ми почали ховатись у підвалі, де проходить опалення, електричні комунікації де тече вода. Ми боялися, що якщо буде влучання у нашу будівлю, ми там просто згоримо", – говорить Алла. 

 

 "Наш заклад розташований на Салтівці, ми були очевидцями цього всього", пригадує директорка Алла Трохименко

Жінка згадує: найважче було переносити дітей – 2-місячних, 6-місячних. У підвалі було холодно, не було провітрювання, а місця – обмаль.

"Дітки сонні – як тільки починала бити тривога, ми йшли ховатися. Великі плачуть, бо розуміють, що коїться страшне, малі діти плачуть, бо це дискомфорт – їх треба одягати, роздягати.

Бігати у підвал було неможливо, діти почали хворіти", – каже Алла.

У якийсь момент педагоги з дітьми вибрали глухий коридор, де немає вікон, але є дві стіни, і перебралися туди.

Щоб було не холодно спати, підлогу з плитки застеляли ковдрами.

Війна очима дітей

"Страшно було сильно. Я переживав за маму"

 

 До війни у Харківському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей "Гармонія" проживало 53 дітей

До війни у Харківському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей "Гармонія" проживало 53 дітей, позбавлених батьківського піклування. 

Наймолодшій дитині було 2 місяці, а найстаршій – 17 років. Деякі з вихованців тільки вчилися говорити, інші – ходили до школи, хтось – мріяв про вступ до університету. Однак плани малечі перервала війна.

Діти по-різному згадують перший день повномасштабної війни.

14-річна Вікторія у той день прокинулася о 9 ранку і здивувалася, що її не розбудили у школу. 

"Нам спочатку не казали, що сталось. Потім прийшла вихователька в сльозах і розповіла, що почалась війна. 

Найважче у перші дні було те, що треба було маленьких кількамісячних дітей переносити у підвал", – розповідає дівчинка. 

Підлітки намагалися заспокоювати молодших дітей. Троє дівчат носили дитячі візочки і майже не лягали спати.

"Я прокинувся, почав збиратись, а мені сказали, що сьогодні в школу не йдемо. Я розчарувався, бо мені обіцяли поставити високу оцінку. Ми дізнались, що почалась війна. Я не повірив і пішов спати далі. Потім я прокинувся і почув вибух.

Ми брали матраци, клали посередині кімнати і спали подалі від вікон. Коли сильно почали бомбити, ми пішли в коридор. Потім нам дозволили піднятися наверх поспати, я прокидаюся – чую "бух, бух", і ми пішли у підвал на ніч", – пригадує 12-річний Ростислав. 

Звуки вибухів хлопець чув постійно, та найбільше хвилювався не за себе, а за маму, молодшого брата і сестричку

"Страшно було сильно. Я переживав за рідних, за маму. Дякувати Богу, вона вже у Словаччині, подалі від війни. Коли я був у Івано-Франківську, мама надіслала мені відео. Бачу – там мій дім згорілий", – пригадує Ростислав. 

У цей час його 8-річний братик Ярослав лежав у лікарні з COVID-19. Лікарі заклеювали вікна скотчем, а хлопчик ще не знав, що почалась війна.

Братикам вдалося зустрітись вже в евакуації – коли Ярик одужав, волонтерка Анастасія привезла його у Чернівецьку область. 

 

 Діти по-різному згадують перший день повномасштабної війни

Поруч з Ростиславом завжди був його найкращий друг і сусід по парті – 13-річний Давид.

"Я прокинувся десь о 6 ранку. Поруч були постріли, спочатку не вірилось. Я почав дзвонити татові, але зв’язок обірвався. Я плакав, хотів подзвонити", – розповідає він свою історію.

Давид пригадує, як у перші дні доводилося ховатись від обстрілів:

"У нас вікна сильно хиталися, було дуже страшно. Старшим пацанам сказали брати маленьких дітей за руку і спускатись у підвал. Ми носили туди відра з водою. Дуже оперативно брали речі".

Хлопчик чув, як за парканом проїжджав БТР, звуки вибухів лунали все частіше.

"Ми не грали на телефонах, щоб вони були постійно заряджені. Виносили з кімнат матраци, стелили їх і спали на підлозі, а я з вихователем – на дивані. Ми купалися і вмивалися дуже швидко, по одному", – каже Давид.

Евакуація

"Ми прив'язували пляшечки до тіла, щоб підігріти воду для дітей"

Спочатку всі були на робочих місцях, але 26 лютого частина працівників пішли додому – залишилось 11 людей.

Також із вихованцями був чоловік директорки Алли Трохименко, який 24 лютого відвозив її на роботу і залишився. 

Небезпека для дітей зростала, тому Алла Трохименко почала бити тривогу, щоб евакуйовувати вихованців. Звернулася до адміністрації та колег, однак жінці сказали, що поки що немає такого наказу. 

"У Харкові вже була повномасштабна війна, усі були задіяні і ніхто не знав, що робити. Я почала просити у соцмережах, щоб хтось із волонтерів звернув на нас увагу. Можна було їхати потягом, але на вокзалі було страшне – стати ніде. 

Ніхто не мав можливості везти дітей. На переїзд погодилися 5 працівників. А у нас 53 дитини – ми не знали, що робити", – пригадує Алла.

Відгукнулися волонтери з Полтави і Харкова – вони запропонували перевезти дітей шкільним автобусом та пообіцяли знайти їм прихисток. 

 

 "Я думала тільки про одне – як мені спасти дітей", – каже Алла

Третього березня почалася евакуація.

"У Харківській області стояла черга майже до Полтави. Всі люди самотужки виїжджали зі своїми дітьми, нас ніхто не хотів пропускати. Стояти на блокпостах – це було щось страшне. Я зателефонувала в поліцію – вона супроводжувала нас до самої Полтави по зустрічній смузі", – каже директора.

Вихованці та працівники "Гармонії" добиралися до Полтави годин п’ять. 

"Маленьких діток віком до 1,5 років було десятеро. Усі дорослі в автобусі тримали їх на руках. Я не знаю, де взялись ці сили. Я тоді думала тільки про одне – як мені спасти дітей", – каже Алла.

Переселенців зустріла полтавська держадміністрація, і всіх заселили до приміщення інтернату для дітей з вадами слуху. 

Вихованців цього інтернату раніше забрали батьки, тому будівля була пуста – опалення не було. 

Розповідаючи про евакуацію, Алла Трохименко найчастіше згадує мороз і холод.

Їжу для немовлят брали з собою, дітям варили каші. Також з харчуванням допомагали волонтери – годували і дорослих, і дітей. 

Однак довго залишатись у Полтаві було неможливо – сирени лунали все частіше.

"Коли був обстріляний Миргородський аеродром, нам сказали, що небезпечно залишатися в Полтаві. Інтернат був непридатний для життя з маленькими дітками. 

На той час усі бігли до Львова. Я зателефонувала начальнику Львівської служби у справах дітей. Він сказав добиратися до Львова, а там він знайде, де нас розмістити", – каже директорка. 

 Маленьких діток віком до 1,5 років було десятеро

4 березня дітей вивезли на вокзал автобусом. 

"Приблизно о 13 годині прибув потяг, а о 18-й ми відправилися з Полтави. Їхали плацкартом. Маленькі діти 6-7 років падали з верхніх полиць, вони сонні…

Було дуже холодно, деякі дітки плакали. Ми прив'язували пляшечки до тіла, щоб підігріти воду для дітей, щоб погодувати", – розповідає Алла.

Провідники просили повністю вимкнути світло, навіть не вмикати ліхтарики на телефони. 

Дорослі та підлітки годували немовлят і міняли їм підгузки навпомацки – лише інколи присвічували телефоном. 

"У потязі треба було тримати дітей, поїти, годувати, міняти їм підгузки. Старші дівчата віком від 14 до 16 років не могли спати всю дорогу. 

Ми гойдали, заспокоювали дітей", – згадує 14-річна Вікторія.

О 13 годині наступного дня діти прибули до Львова. Там їх поселили в інтернат для незрячих, але на цьому подорож не скінчилася. 

"Ми були раді, що там не чути вибухів. Але на другий день нам сказали, що тримати нас не можуть і запропонували зарахувати дітей до своїх закладів, а ми дорослі "можемо бути вільними". 

Це було неможливо, бо я не могла зрадити і покинути своїх дітей. Дорослі, які евакуювалися, також мені б цього не пробачили", – говорить Алла Трохименко. 

 

 6 березня 53 дитини і 7 дорослих переїхали до Івано-Франківська

Оплатити квартиру у Львові персонал дитбудинку не міг, але в Алли Трохименко був знайомий священник з Івано-Франківська. 

Він сказав, що прийме дорослих та дітей у монастирі при церкві, але постало питання – як дістатися туди зі Львова. 

Тоді керівниця служби у справах дітей з Харкова дала Аллі номер грузинського чиновника Георгія Арваладзе, який займався благодійністю.

"За пів години він зателефонував і сказав, що знайшов два автобуси. Я потім дізналася, що за ці буси він заплатив 70 тисяч гривень", – пригадує жінка.

6 березня 53 дитини і 7 дорослих переїхали до Івано-Франківська. 

"Нас дуже добре зустріли, забезпечили харчуванням і житлом. Гіо був щодня на зв’язку, перерахував велику суму монастирю, щоб нам ні в чому не відмовляли. Дітей дуже добре годували, одягали. 

Але ми розуміли, що довго жити там не зможемо. Монастир не пристосований до постійного проживання дітей. Діти є діти, і якщо в них не стріляють, вони хочуть гратися. Інколи це дратувало дорослих парафіян", – каже Алла.

За кілька тижнів Георгій разом з дружиною Анастасією знайшов для дітей новий дім.

Новий дім

"Ми сподівалися повернутись, але зрозуміли, що це неможливо"

Волонтерка Анастасія та її чоловік Георгій Арваладзе нині перебувають у Грузії. Але з початку повномасштабної війни вони заснували некомерційний фонд Dobrodeearium і встигли розбудувати новий шелтер для дітей.

 

 Волонтерка Анастасія та її чоловік Георгій Арваладзе знайшли для дітей нове житло

Анастасія родом із Краматорська, але у 2014 році переїхала в Запоріжжя – війна уже вдруге увірвалася в її життя.

"24 лютого я почала допомагати інформаційно, потім координувала волонтерську роботу. Чоловік вивозив мене і моїх рідних за кордон, але я жахливо не хотіла їхати. 

У мене були друзі у логістичній компанії, у Грузії я координувала якісь процеси, щоб допомагати евакуювати людей. Збирала гуманітарну допомогу, ліки для військових", – розповідає дівчина.

Історію дитячого центру "Гармонія" Анастасія дізналася від чоловіка – йому зателефонувала Служба у справах дітей Харківської області, а потім – Алла Трохименко. 

Подружжя Арваладзе почало шукати найбезпечніше місце, куди на той момент не було прильотів. Такою була Чернівецька область.

Житло для дітей облаштували на території туристично-спортивної бази "Перлина гір", яку не використовували.

За три тижні волонтери, партнери та засновники фонду з України і Грузії повністю підготували приміщення до приїзду дітей.

"Ми почали все закуповувати: від ліжок до унітазів, від ложки до підгузків, увесь посуд – потрібно було абсолютно все з нуля. З нами почали зв’язуватися інші люди, зокрема один американський фонд. 

Нам допомагали дуже багато людей: приходили волонтери, які просто вимивали цю будівлю, щось носили, сортували. Одна людина купила нам пральну машину, також придбали кухню", – розповідає Анастасія.

 

 За три тижні волонтери, партнери та засновники фонду з України і Грузії повністю підготували приміщення

25 квітня перша група з 53 вихованців дитбудинку поселилась у новий дім.

На роботу в дитячий центр також найняли працівників – серед них 55 місцевих мешканців.

Коли діти жили в Івано-Франківську, то вчилися дистанційно, а у Чернівцях почали навчатися у місцевій школі очно. Четверо підлітків вступили до чернівецьких вишів.

"Ми сподівалися повернутись, але зрозуміли, що це наразі неможливо. У нас 41 дитина ходить до школи. Дуже задоволені школою, нас прийняли дуже добре. У мене душа радіє", – говорить Алла Трохименко. 

Крім вихованців "Гармонії" у "Перлині гір" зараз живуть діти з інших гарячих точок. Зокрема, прийняли 9 дітей з Ізюму та 10 з Балаклії.

"Не можу засуджувати колег, але жоден директор із цих центрів з Харкова не виїхав. Тому мене попросила облдержадміністрація забрати цих дітей. Вони евакуювалися окремо. Зараз у нас під крилом 65 дітей", – розповідає директорка.

Також з нею спілкуються дві матері, які хочуть повернути дітей, однак цей процес був ускладнений – Балаклія, де зберігалися всі справи щодо дітей, донедавна перебувала в окупації. 

"Уже трьох дітей звідси забрали родичі: біологічна бабуся – онучку, тітка – двох дітей, і ще одну дитину забрали під опіку хрещені батьки", – каже Алла.

Влітку вихованці дитячого центру відпочивали на Закарпатті. 32 дитини були на реабілітації протягом трьох тижнів.

"Спочатку діти питали, чи ходить тут метро, чи є тролейбуси. Вони звикли жити у Харкові, але адаптувалися. Коли діти бачать, що дорослі сміються, то сміються також. 

Ми почали ходити на екскурсії, їздили у "Країну Мрій", їздили у табір, на екскурсії, об’їздили всі водоспади, добре провели літо", – пригадує директорка Алла Трохименко.

Утім, діти все одно з найбільшим теплом згадують Харків – їхній дім, який бомблять росіяни.

"Тут класно, але тепер хочеться до родичів. Харків – це Харків. Я все одно хочу, щоб мене забрали додому", – ділиться 14-річна Вікторія.

Приміщення дитбудинку на Салтівці вціліло. Є декілька пошкоджень на вікнах, потріскались шибки, але кілька працівників чергують там і підтримують будівлю у нормальному стані.

І діти, і персонал дитячого центру не полишають надії повернутися у рідне місто.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!