Майдан Василя Симчича
Він був поранений на передовій і рятував побратима, а дружину заспокоював, що у безпеці
Від часів національно-визвольної боротьби минулого століття Україна не бачила такого масового героїчного чину народу, як упродовж кількох місяців протистоянь під час Революції гідності на столичному Євромайдані. Сотні, тисячі, мільйони відомих і невідомих українців стали тими «майданами» і «майданчиками» боротьби з антинародним режимом, на яких в Україні проросли паростки свободи. З-поміж таких «майданівців» — інженер Івано-Франківського УЕГГ ПАТ «Івано-Франківськгаз» Василь СИМЧИЧ з Івано-Франківська, 29-річний батько двох неповнолітніх дітей. Того закарбованого болем і величчю ранку 20 лютого він був серед подвижників, які змусили посіпак режиму Януковича зробити перший крок назад, що став для них, сподіватимемося, безповоротним.
У великопісні передвеликодні дні розмова з Василем Симчичем видалася мені свого роду важкою чоловічою сповіддю про пережите і передумане. Напевно, лише присутність дружини Марії та діток-щебетунів — восьмирічної Анастасії й п’ятирічного Юрка у такому часі додала сили чоловікові ще раз пройти у спомині ті миттєвості, які він скромно означує своїм обов’язком як громадянина, а ми без патетики — героїзмом.
Василь народився в місті Коломиї, там ходив до школи №5 ім. Тараса Шевченка, а на літо їздив до бабці на Косівщину. Згодом навчався в Івано-Франківському інституті нафти і газу, дуже хотів працювати за спеціальністю. Тепер в Івано-Франківському управлінні з експлуатації газового господарства працює інженером виробничо-технічного відділу. А у ті дні людського волевиявлення на столичному Майдані у батька двох малолітніх дітей і сумніву не було — їхати до Києва чи не їхати. Тим більше, що Василева поїздка з 18—20 лютого вже була четвертою числом, а за плечима — «кривавий Йордан».
— Керівництво нашого управління до революційних подій на Майдані ставилося позитивно,— розповідає Василь Симчич, — я писав заяву і міг їхати. З другого боку, відчував відповідальність і за роботу: сім’ю якось треба годувати. Тож їхав до Києва, коли випадала нагода. Та у лютневі дні я вже не зважав, є можливість чи нема, бо розумів, що в Україні — біда. В дорозі до Києва страху не було, бо вирушило нас з Івано-Франківська понад шість десятків осіб. Прибули на автовокзал. Водії таксі везти нас на Майдан відмовлялися, казали, що то недалечко. Але ми понад дві години добиралися пішки — ледь не бігли, чесно.
Ще в автобусі познайомився з 20-річним юнаком, який також зірвався з дому після інформації про біду в Києві. Я вже старався за ним дивитися, бо розумів, що таке молодий запал. Я ж був відповідно підготовлений і їхав у сотню Сергія Дідича, ще тоді не знаючи, що він уже загинув. А хлопчина-попутник не мав жодних обладунків. Я віддав йому свої захисні щитки для ніг. А коли біля його ніг вибухнули одразу дві гранати, то саме ті щитки вберегли його від каліцтва. Розумієте, кулі лише свистали біля вух. Жінки на Майдані казали, що в ту ніч хлопці своїми тілами тримали оборону. Жовтневий палац уже був не наш — там газдував «Беркут», Будинок профспілок палав, а нам здалеку видавалося, що то на барикадах наші палять автопокришки. Наплічники залишили на барикадах, вхопили щити і взялися до оборони. Кільце навколо Майдану стискалося. Дуже багато людей зранку приїхало на допомогу. Всі працювали, як мурашки, як єдиний механізм.
Важко згадувати. Коли ми десь після дев’ятої години пішли в наступ, я був біля консерваторії. Граната вибухнула біля мого побратима, якого я жартома називав «Сашею-хіміком». Хлопець нічого не бачив і не чув. Я відвів його ближче до консерваторії, припер до колони і приводив до тями, хтось промив йому очі, а відтак відвели до намету. Згодом хлопці розповідали, що бачили хлопця у перших лавах з «коктейлем Молотова», коли «Беркут» утікав біля Жовтневого палацу. Слава Богу, залишився живий. Я побіг поза «Глобусом», звідки «Беркут» стріляв з автоматів, і, прикрившись шматком дахової бляхи, подався попри стелу. А далі бляху прилаштував на барикаді — і вперед по Інститутській. Раптом відчув, ніби хтось мене дуже сильно вдарив у плече, і зрозумів, що то постріл. Побачив, що за два метри позаду мене хлопчина враз злапався за груди руками, скривився і впав на землю. Куля прошила моє плече і забрала життя побратима. Навколо був жах, кров стікала по бруківці. По дорозі від барикад до КМДА я бачив масу поранених. Спочатку їх носили, взявши за руки і ноги. Відтак носили у веретах чи навіть на щитах — бракувало ношів. Бо ніхто не думав і спеціально не готувався до наступу. Просто якоїсь миті правоохоронці зробили один-однісінький крок назад — і пішов наш наступ.
Один хлопчина з Городенківщини розповідав, що 18 лютого його в Маріїнському парку схопили, закрили в автозаку і забули. Машина стояла біля Жовтневого палацу, і коли тернопільські «вевешники» відкрили автозак, то хлопець почув українською: «Тікай звідси, поки живий». А перебуваючи в автозаку, він бачив, як «беркутівці», які прямували на Майдан, хапали людей, як звірі, і кидали живцем у вогонь. Нарахував до сорока людей. Багатьох убієнних згодом також знайшли в каналізаційних колодязях поблизу Жовтневого палацу, який режимоохоронці перетворили на туалети. Мій побратим Віталій, який виводив з підвалів Жовтневого 30 «вевешників», розповідав, що їх там хтось зачинив на колодку — без зброї, але в обладунках. Коли хтось з наших хлопців зірвав у них з рукава шеврон, то під ним виявився інший — Російської Федерації. Пригадуєте, згодом їх Петро Порошенко відпустив з Майдану як полонених.
— А коли дружині Марії розповіли про події, зокрема і про своє поранення?
— З Марією то взагалі цікава історія. Коли вона телефонувала, я біг під камери і завжди придумував, що або перебуваю біля сцени чи на кухні допомагаю. Навіть рукою махав. А відтак знову мчав на барикади. В Івано-Франківську мій наплічник вже півтора місяця був спакований, а дружині я повідомив лише за годину до від’їзду. Мовляв, хто, як не я, і коли, як не сьогодні. Страшно не було — бачив мету і не помічав перешкод. Коли повернувся до Івано-Франківська, то вже рвався на роботу. Хлопці відмовили. Тож офіційно написав заяву, щоб влада Януковича бачила, що є жертви. Пригадую, що після направлення мене в обласну лікарню у хірургічний відділ заввідділу зателефонував своєму колезі і каже: «Приймай своїх київських хлопців». Той прийшов, подивився здивовано: «Я їх не знаю». А коли оглянув моє поранення, то все згадав, бо особисто надавав мені допомогу ще в Києві у приміщенні консерваторії. Навіть показав мені знімок у мобільному телефоні. І про рану мого побратима Віталія все згадав. Тепер, звісно, я радію, що нема минулого режиму. А критикувати чинну владу, переконаний, ще не час. Ситуація в Україні дуже складна — чужоземні війська в Криму і на кордонах. Всім кажу, щоб гуртувалися і були готові до всього.
— Звідки у вас той ген волі?
— Мій дід Дмитро був товаришем Мирослава Симчича — сотенного березовської сотні УПА «Кривоноса». А по бабці Мирослав Симчич — мій вуйко. Партизани часто квартирували в дідовій хаті. Ще у 90-х роках дідусь мені пошив упівський однострій, і у вишитій сорочці з червоно-чорним прапором я, пацан, крокував попереду всіх дорослих у рядах здобувачів незалежності України. А у першому класі зі сцени Народного дому декламував упівські поезії.
Марія СИМЧИЧ:
— Звісно, нелегко було, коли Василь поїхав до Києва. Пильнувала кожну інформацію про події на Майдані в Києві. А дітей відволікала, щоб менше на те дивилися. Часто розмовляла з Василем по телефону. Пригадую свої підозри, як він після поранення був на якійсь квартирі, а мені пояснював, що трохи пішов перепочити, бо не спав. Він беріг мене і нічого не розповідав, щоб не завдати болю. В Івано-Франківську також сталася цікава історія. Зателефонувала мені дружина Василевого начальника і запитала, як там Василь і чи поправився.
— Після чого? — питаю.
— Як після чого? Після кульового поранення. Він уже в івано-Франківську, він у тебе — герой.
Я тієї миті ледь не впала, як почула. Шок! Бо я знала, що Василь ще у Києві. А він і справді ще на той час був у столиці і виїхав пізніше. Просто сталося непорозуміння. Я дуже пишаюся своїм чоловіком, підтримую його, а діти все зрозуміють згодом, бо ще маленькі. і також будуть пишатися своїм батьком. Адже Василь і Анастасії, і Юркові все розповідав і навіть рани показував. Тож діти знають, де був їхній батько, коли проливалася кров за Україну.
