Тарас Прохасько: Два тижні із ста десяти
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Zбручі.
Особливість військ зв'язку полягає в тому, що вони перші знають точний час запланованого несподіваного сигналу до початку великих маневрів. Тому ми заздалегідь зробили все те, що треба робити за тривогою. Спокійно зібралися, отримали зброю, поскручували матраци на койках, взяли у секретній частині свої сеймики з кодами і позивними. Сиділи і чекали. Коли прозвучав алярм – відразу побігли до автопарку, до підготовлених звечора бетеерів із настроєними на потрібні частоти радіостанціями. І через нормально неможливу кількість хвилин вже були під штабом армії.
Ми – це окремий батальйон мобільних вузлів. Десять бетеерів, оснащених кількома радіостанціями. За сюжетом вони існують для того, щоби найвище командування армії під'їжджали на них максимально близько до місця реальних бойових дій. Кожен цей апарат тому належав – як бобік і волга – комусь із генералів і полковників: командуючому перший, начальникові штабу десятий, ще начальникам розвідки, артилерії, хімічного захисту і т. д. Всі ці генерали воліли їздити в уазах, але мусили для початку пересісти на броню. У теплих кожушках і шапках, зі зброєю на поясі, може, це і прикол.
Виїзд був масштабним. Годинна колона у ранковому тумані пізньозимового світанку. Попереду – як лафет на військовому похороні – наші старезні бетеери. Через сорок хвилин командуючий армією захотів – як вони казали – відлити. Ноль перший з'їхав на обочину. Генерал зліз драбинкою, і Бог поставив його пісяти не ззаду, а збоку, на останнє колесо. Через кільканадцять секунд – генерал все ще сцяв – щось загуркотіло, хряснуло, і він опинився у голому полі. Все, куди щойно цілив струмінь, зникло. Це наступний броньовик, в якого не працював обдув вікна, а інспектор з академії, сидячи на броні, здирав заледеніння дорогою шкіряною рукавичкою надто повільно, ввалив гострим носом у зад першого. По більярдному відкинувши його на кільканадцять метрів вперед. При цьому розрубав броню, перебивши усі електричні кабелі, перетворивши броньовану радіостанцію просто на темну помнуту всюдихідну машину. Полковник, начальник зв'язку, в цей момент, вирішивши постояти коло командира, якраз вилазив із верхнього люка. Удар кинув його вперед, печінка була на рівні отвору, від больового шоку полковник знепритомнів і впав всередину. Командир роти, який був вічно невиспаний через одночасне пиття горілки і сексу в тому самому ліжку, простягнувся подрімати у короткому відсіку зв'язку в цьому ж першому. Голову він примостив у широкій щілині між радіостанціями. Тож коли його тілом кинуло від удару, голова була зафіксованою. На щастя, обійшлося лише розтягненням в'язів. Два тижні бойових дій він тримав голову дещо викручено, так, ніби прислухався, не довіряючи жодному слову.
Файний початок. Він виявився знаковим. Мені було вісімнадцять з чимось, і я розумів, що навіть з дитинства не бачив нічого цікавішого. До мети – через кількасот кілометрів, на якомусь поліському плацдармі – доїхало тільки два бетеери. Мій (кілька місяців тому його готували до Анголи) і німий ноль перший. Броньовики вирубувалися один за одним, залишаючись на маршруті, мов крихти якоюсь грімівської Грети. Найменше пощастило тому, який здох останнім – вже у морозяних лісах, далеко від будь-якого житла. Без тепла і харчів та зв'язку, але з академічним інспектором їх покинула валка у незафіксованому розвідкою районі. Через два тижні, коли все скінчилося, а техніки вирушили підбирати недобитків, на тих заледенілих дикунів тяжко було дивитися.
Мені ж довелося імітувати роботу усіх десяти радіомереж. Було страшенно важко, бо весь центр зв'язку – а це кількадесят передавачів і ліс двадцятиметрових щогол з антенами – абсурдно розмістили на невеличкій галявині між соснами і болотами (а все тому, що взяли зі собою замало пересувних електростанцій). Етер був попросту непролазним гулом. Ми з водієм пили чефір, не спали весь цей час, а особіст час від часу виводив мене за бетеер і – тицяючи пістолетом – погрожував розстріляти за законами воєнного часу. Врешті ми наважилися на ризиковану здорову ініціативу. Переїхали на інший берег лісового озерця. З прекрасною чистотою етеру, але без електрики, без чаю, без тепла і особіста. Власне там я не пропустив закодованого сигналу про закінчення всього цього спектаклю. Пішов через замерзле озеро з цією вісткою до мобільних будиночків штабу. Біля берега лід провалився. Мокрий, але із сухою зброєю і бланком важливої радіограми прийшов до того, кого мало не розсікло бетеером під час справляння нужди. Ніхто навіть не подякував. Мені було вісімнадцять з чимось, і я думав про всіх них як про дітей, які потребують надійної руки-опори. І думав про те, що очевидний абсурд буває набагато цікавішим, ніж абсурд латентний, якого у майбутньому житті буде значно більше.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
