Тарас Прохасько: Вхід без маски небажаний

Новий блог франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Zбруч.

Бабця була у цьому сенсі цілком конкретною. Я хотів вірити, що це через її життєвий вишкіл – донька церковного музиканта, німецька євангелістська школа, сестри урсулянки, медицина у Львові, мешкання на Святоюрській горі, праця у таборі в Ґмінді, фронт, Листопадовий зрив, офіцер УГА, ще медицина у Відні, лекції Фройда, кузени-бойовики УВО, кілька десятиліть лікарської практики у найскладніші часи найскладнішої частини Європи… В кожному разі вона казала, що найбільшим гріхом совєтської системи є брехня. І категорично заперечувала радянські засоби інформації не тільки перед обідом.

Тож вона була проти ідеї передплатити нове видання багатотомної української радянської енциклопедії. Після бабциної смерті ця пуританська лінія дещо стерлася. Зрештою і наші батьки, і ми з братом жили своїм життям у зріло-радянському українському світі, і що-що, а енциклопедія вважалася у культурній традиції чимось фундаментальним і вершинним водночас. Якось не хотілося вірити, що можна підважити будь-яке нейтральне і універсальне поняття.

Але УРЕ з'явилося вдома вже у 1982. Майже десятьма томами відразу. Здається, у тих кілька випадкових канікулярних днів, якими школярі були винагороджені за смерть Брежнєва. Не знаю, чи дорослим у той момент той геройський чин смерті просигналив про кінець і початок епох, чи просто з'явилося кілька днів відносно вільного часу. Але наш вчитель української мови – антирадянщик, однак фанат словників, енциклопедичних словників та енциклопедій – дав знати мамі, що у передплатному можна купити весь комплект виданих томів і ще й вписатися на поступове отримання решти. Врешті ми з братом несли вулицями мало не пів кубометра української енциклопедії.

Як затятий читач, я уявляв собі усі кайфи, які очікують мене від такої дози суміші найрізноманітніших знань. Однак від цієї брудної ширки мало не здох за перших кілька днів. Згадав собі бабцині принципи, згадав собі про брехню. Бо побачив найгірший ґатунок брехні – не хитромудрі фантазії, а систематизовану неправду. Три акорди, які запевняють, що є остаточним рівнем розвитку музики. Абсолютне знецінення інформації і знань. Непотріб в такому разі. Шлак, який забиває очі, вуха, легені, судини, кишки і відповідні ділянки мозку. Абсурдну роботу колосального колективу інтелектуалів і фахівців, які убивають себе і оточуючих тягарем витканої ширми, яка своїми ординарними геометричними узорами заступає весь дійсний образ світу. Хлоп'ячий протест і співчуття викликають в мені чуттєві згадки про якість тодішньої освіти.

За рівнем гріховності, що уповає, ця інтелектуальна практика кличе за помстою до неба значно гучніше, ніж покривдження вдів і сиріт. Не кажучи вже про затримання заслуженої плати. 

Ось лиш кілька залізобетонних прийомів. Відсутність усіх небажаних гасел і персоналій. Присутність неймовірної кількості зовсім недоречних персоналій – героїв праці, партійців, бюрократів, секретарів. Настирне апелювання до спільної вітчизняної історії і пріоритету вітчизняних діячів. Однозначне оцінювання всього, що було у минулому – правильне чи неправильне, виходячи із точки зору розвиненого соціалізму. Заперечення усіх надбань культури, мистецтва і науки, які чимось не відповідають актуальному вченню комуністичної партії. Відсутність важливих даних про усі без винятку міста, містечка і села світу.

Стосовно українських, то цей останній прийом попросту робить їх всіх однаковими і невпізнанними. Особливо ті, які добре знаєш, західноукраїнські. Експлуатація, повстання, потім відразу комуністичні підпільники і вдоволення вічного прагнення до єдності з російським народом. Тоді перелік заводів, фабрик і ПТУ. Жодної історії. Щоправда, у всіх випадках важкий гніт царату одночасно виявляється цивілізаційним прогресом… Досить завчити кілька формулювань, щоби знати все, що буде написано у тій чи іншій статті.

Дивлячись нині на моноліт УРЕ, я думаю про втрачений час і про пропащі покоління. Але і про те, що – на жаль, тепер я це вже мушу знати як прецедент – образ неправди не зник разом із полегшеним видихом після кінця есересеру. Це як з тілесним дідьком, якого свого часу убив Головач. Від тоді дідько набув здатності перекидатися.

От таким нагадуванням стоїть на полиці той непотріб. Не наважуюся його кудись подіти, щоби запобігти зараженню. Бо я, здається, маю хоч якийсь імунітет.

Джерело: Тарас Прохасько, для Zбруча.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!