Юрій Андрухович: Момент і чин (4)

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Тут уже згадувалася затятість. Як і її походження: національні міфи.

Битва за Львів є битвою двох головних міфів.

Міф поляків називається Obrona. Їхній Lwów, місто, що його, як їм здавалося, вони створили з нічого, з русинської глини і темряви, мав бути навіки лише їхнім. Наука, культура, мистецтво, банки, театри, університети, батяри і кнайпи – все польське.

Obrona означає, що є якась чужинська аґресія. Аґресію щодо Львова вчинили чужинці-українці. У наведеній нижче цитаті – концентрація польської міфовізії тих подій: Не вони [поляки – Ю. А.] заатакували, але були змушені захищатися. Не сягали по чужу власність, але боронили свою спадщину, свої доми, вулиці, школи, навчальні заклади, заводи і майстерні. На початку повстали до боротьби ледь не голіруч: з шаблями, стрільбами і пістолями, знайденими на звалищах, але згодом – відбиваючи сучасну автоматичну зброю у професійного війська супротивників. […] Серед оборонців були робітники й урядники, ксьондзи і батяри – славетні львівські пробийголови, жінки, діти і старці, а також оті найпатріотичніші та найжертовніші – гімназисти і студенти. Їх і пойменовано було «Львівськими Орлятами», і в цій назві так багато батьківської ніжності.

Міф українців був асиметричний. Він пов’язувався не з обороною чи її протилежністю аґресією, а з першоджерелами. В ньому центральними були поняття давньої княжої столиці та споконвічної русько-української території.

Франко, один із міфотворців, навчав, що «кожний може стать Богданом». Його зрозуміли надто дослівно, і Богданом себе уявив справді кожний.

А Богдан за визначенням може бути тільки один.

Польський міф не хотів рахуватися з тим, що Львів може бути рідним як повітря не тільки для поляків. Український – з тим, що ХІІІ або ХVII сторіччя неможливо перенести на початок ХХ-го.

У тритижневому вуличному протистоянні польський міф виявився таким, що мав більше спільного з реальністю.

У той же час він переміг цілком випадково, бо все могло поточитись інакше.

Чому не поточилося?

Добре треноване на розпізнаванні всілякої зради українське око зауважує – особливо нині, з більш-менш безпечної часової відстані – безліч туманностей.

Кожна поразка містить у собі багато «чому». Ми ніколи не запитуємо, чому перемогли (зрозуміло чому – бо найкращі), але завжди запитуємо, чому програли.

Так і з цією поразкою. Чому, взявши ненадовго владу в Перемишлі, українці не підірвали мостів через Сян, як їм наказувано з Головної команди?

Чому не тримали фронту в Перемишлі і відступили вже 10 листопада, маючи в місті значну підтримку місцевого населення?

Чому, знову ж таки, не виконали наказу Вітовського й не перерізали залізничного сполучення Перемишль – Львів?

Чому й на цьому відтинку не підірвано жодного моста? Чому не мінували підступів?

Чому взагалі не виконували наказів Вітовського?

Чому натомість так справно виконали наказ полковника Гната Стефаніва покинути Львів у ситуації, що була далеко не критичною? Нагадаю: станом на 21 листопада українське військо й надалі утримувало Ратушу, Високий Замок, Яцкову Гору, Крайову Управу, Народний Дім, Цитадель, Касарні Фердинанда і заселене співчутливо налаштованим єврейським населенням Жовківське передмістя. Маючи в розпорядженні такі стратегічно зручні позиції та до них артилерію, можна було довго і – ще раз це слово – затято боротися.

Чому вночі на 22-ге вийшли зі Старого Міста і відступили до Старого Села?

(Коли 22 листопада вранці поляки обережно заходили до покинутих уночі кварталів, то були майже певні, що то якась пастка, тактична хитрість ворога. Вони ще довго не могли збагнути сенсу цього раптового відступу, залишалося вірити хіба що в cud).

*   *   *

Задля ще одного «чому» варто перевести погляд у бік Києва. Підмога звідти так і не підійшла, хоч як її чекали. Адже полк січовиків Евґена Коновальця міг радикально змінити долю Львова, а гетьман погоджувався закрити очі на його «самовільну» передислокацію.

Чому січовики не рушили з Києва?

Чому пантрувати в Києві гетьмана здалося Коновальцеві важливішим, ніж воювати за Львів?

Чому перемогла красива і безглузда фраза Федора Черника «Шлях на Львів лежить через Київ»?

І невже саме під київською Мотовилівкою було найкраще місце для його, Федора Черника, героїчної загибелі? Чому не на львівській Персенківці? Під Цитаделлю або Високим Замком? Чому Федір Черник не знайшов для своєї смерті кращого застосування, аніж повалення гетьмана?

Історія могла бути іншою.    

Варто лише припустити, що було виконано деякі неуникні речі.

Що в перших числах місяця листопада злетіли в повітря мости на Сяні й пересування польського війська на схід було значною мірою заблоковано.

Що взяли під контроль залізницю Перемишль – Львів. Що так само надійно контролювали всі інші шляхи і підступи до Львова.

Що вмить погасили перший спротив «Орлят», щойно ті кинулися фехтувати познаходжуваними на горищах старими шабельками.

Що 8 листопада Стрілецька рада в Білій Церкві все-таки вирішила йти на підмогу.

Що кількома днями пізніше (на світанку, я впевнений) полковник Коновалець та його добре навчена й мотивована, відмінно готова до будь-якого запеклого протистояння і підсилена кількома панцерниками бойова частина ввійшла на терени Львова.

Що її внесок у міську війну став вирішальним.

Що відтоді синьо-жовтий прапор української державності вже ніколи не переставав майоріти на ратушевій вежі.

Що так було і буде завжди.

Бо ця історія про гіркоту і втрату виявилась насправді історією про столітній шлях до себе самих.   

Збруч