Журналіст Наталка Соколенко: «Коли інформація виходить назовні, красти уже не так легко»
У Франківську стартував мандрівний фестиваль «Docudays UA». У рамках фесту запланований і показ альманаху «Відкритий доступ», який в інших містах України часто зривався з різних причин. Про провокації та страх, наше право знати та бажання скористатися ним – у розмові з гостем фестивалю, громадським журналістом Наталкою Соколенко.
– Наталю, на вашу думку, чому зриваються покази «Відкритого доступу»?
– Перша новела в альманасі, який загалом складається з п’яти серій, називається дуже просто – «Межигір’я». А це болюча точка нашого президента. У цій новелі йдеться про те, як Сергій Лещенко, журналіст «Української правди», намагається здобути офіційні документи, що мали б підтвердити законність переходу державної резиденції «Межигір’я» у власність Віктора Януковича. За нашою інформацією, за тими законами, які є, за здоровим глуздом, законного переходу бути не може. Ми знаємо, як це відбувалося, але це не має нічого спільного з законом, тому відповідно нам і не можуть надати ці документи. І фільм це дуже детально та просто показує. А наш президент дуже не любить, коли хтось наближається до цієї теми. Я вважаю, що координація цих дій іде з Києва.
– Які провокації вразили найбільше?
– Це було у Києві. Перший показ у рамках фестивалю «Docudays», у березні, пройшов чудово. А нещодавно ми вирішили показати цей фільм у столиці ще раз, багато друзів і колег про це просили. Показували у кінотеатрі «Кінопанорама», при чому вранці була прес-конференція спільно з представниками адміністрації президента, які відповідають за доступ до інформації. Я ще пожартувала – сподіваюсь, у Києві ніяких вибухівок не буде.
Ми помилялися. Вийшло те, чого не очікували. Я розумію – боротьба за владу і так далі, але все одно вони вийшли за рамки пристойності, коли нагнали у кінозал п’яних безхатченків, які пили, курили, вигукували непристойні речі. Ми викликали міліцію, та неспішно їх виводила, зал закидали димовими шашками. Але це не зірвало показу. Тож далі стандартна схема – повідомлення про вибухівку, собаки з міліцією і т. д.
Знаєте, ми не дивувалися розлитому рідкому нікотину в Донецьку, димовим шашкам у Сімферополі, але нам було дуже дивно, що нам зірвали показ у Трускавці. Зникло світло, але ми під’єдналися до сусіднього будинку, подивилися «Межигір’я», і в цей момент вбігає з виряченими очима місцевий очільник міліції. Я, випереджаючи його на секунду, кричу: невже нас замінували?! Він каже – так. Потім дізналися, він справді думав, що в залі вибухівка, йому так сказали. Розголос був величезний, нам колеги переказували – місто гуде, такого дійства з швидкими, пожежними, з собаками у Трускавці давно не було.
– На що чекаєте у Франківську?
– Я думаю, буде стандартна схема – повідомлення про вибухівку і вимога залишити залу. (Розмова відбулася до показу альманаху. Тож, чи збувся прогноз Наталки, читач, напевно, вже знає – Авт.)
– Яким є головний меседж альманаху?
– Ми почали його знімати, щойно був ухвалений закон про доступ до публічної інформації. Цей закон власне іде від громадськості й журналістів. Одного разу його пообіцяв підтримати Віктор Янукович, ну і вже мусив. Тут він молодець, нічого не скажеш. Бо ми починали лобіювання закону ще в часи Ющенка-Тимошенко, але тоді цього зробити не вдалося.
Щодо теми – фільм про те, як люди починають користуватися цим законом. Ми вибрали п’ять історій, заздалегідь написаного сценарного плану не мали, просто дивилися, як розгортається кожна з них. Як за допомогою запитів люди намагаються отримати інформацію, як на мене, необхідну для відновлення справедливості. І в когось виходить, у когось – ні.
Якщо говорити більш образно, то фільм про те, як люди стають громадянами. А громадяни – це ті, що беруть відповідальність на себе, розуміють, що без їхнього контролю за тим, як влада розпоряджається нашими грошима, ресурсами – нічого не буде. Бо природа влади всюди однакова – і в Україні, і в Китаї, і в США – це більше контролю та ресурсів. Від громадянського суспільства, від політичної опозиції, від кожного з нас залежить, як влада поводитиметься. Чи ми втримаємо її в рамках пристойності, законності та змусимо поважати нас. Ідея фільму в тому, аби заохотити якомога більше українців стати громадянами.
– А як, на вашу думку, закон виконується?
– Чиновники нижчої та середньої ланки, як правило, інформацію надають. Є, звісно, випадки, коли намагаються захиститися законом про захист персональних даних. І тому ми, громадські журналісти, активісти, вимагаємо від нардепів ухвалити законопроект № 0947, який унормовує закон про доступ, усуває нестиковки з іншими – з тим же законом про персональні дані. Тобто він і надалі буде захищати персональні дані простих громадян, але звужує цей захист щодо чиновників. Якщо ти пішов на державну службу за наші гроші, ти мусиш бути більш відкритим.
На нижніх і середніх ланках закон працює. От в одному з районів Києва затримували зарплату в податковій. Ми написали запит. Зарплату виплатили того ж дня. Не працює він, звісно, на рівні Януковича, найвищих посадовців. І дуже проблемно працює у випадку природних монополій. Вони вважають себе всесильними. Але, якщо буде ухвалений цей закон № 0927, ситуація поліпшиться.
Я закликаю людей починати з якихось маленьких кроків. Надішліть запит до вашої міської влади, дізнайтеся, скільки грошей виділено на ремонт вашого під’їзду, скільки – на харчування вашої дитини у садку. Бо все, що знає влада, маєте право знати і ви. Звісно, якщо це не державна таємниця. Повірте, коли інформація виходить назовні, красти уже не так легко.
– А по людях, під час показів фільму, спілкування – багато бачите тих, хто готовий писати запити?
– І так, і ні. По-перше, на покази приходять здебільшого свідомі громадяни, які або чули про цей закон, або вже користуються ним. Є частина людей, які чують вперше, і я по обличчях бачу, що вони принаймні замислюються.
Журналіст Андрій Куликов дуже добре сказав в одному інтерв’ю – кожне наше слово рано чи пізно матиме свій ефект. Якщо людина на показі замислилася, а в майбутньому виникне ситуація, де потрібно буде зробити цей крок, то вона з великою вірогідністю його зробить. Тому я думаю, що це має великий сенс.
Усе, що знає влада, маєте право знати і ви!
