Співали "Червону руту" та перекидувалися гранатами: як "едельвейс" в напівоточені неодноразово примушував росіян тікати

24-річний боєць, поранений та контужений, неодноразово примушував противника тікати під час штурмів наших позицій неподалік Бахмута.

Відео, як наш боєць тримає оборону практично один, Cenzor.net переслали ще коли він і його група залишалися на позиції. "Там у нього всі поранені, є і вбиті, а він дива робить", - коментували те, що показував безпілотник. На відео було добре видно, як зовсім неподалік невеличкого укриття нашої групи бійців вибухає земля. З голови бійця, який в той момент стріляє по ворогу, злітає каска. Але він на те навіть не зважає. На наступних кадрах видно, як чи той самий хлопець-"едельвейс", чи інший, настільки потужно дає відсіч, що п’ятеро росіян просто тікають.

Цей бій тривав цілий день. І вже пізно ввечері прийшла несподівана новина: в цій групі всі поранені і загиблі. Жодного цілого бійця не лишилося. А той хлопчина, що відбивався так відчайдушно, загинув…  Cenzor.net все одно хотів знати його ім’я. Просила дізнатися, як його звали. Після пошуків і уточнень мені повідомили: "Цей штурмовик живий. Поранений, але живий".

Cenzor.net дуже хотів знайти і поговорити з цим хлопчиною. Тому терпляче чекала, поки він пройде лікування та реабілітацію. І осьо нарешті ми з ним познайомилися. Тарас – так його звуть – знову в строю, він повернувся в бригаду і продовжує захищати країну. Під час бесіди ми з ним обговорили питання, чи він був "народжений для війни", і зійшлися на тому, що він точно народжений перемагати. Той день, коли його групу безкінечно штурмували, він пам’ятає дуже чітко.

"ТАКИХ, ХТО МІГ ВЕСТИ БІЙ, ЗАЛИШИЛОСЯ ЛИШЕ ТРОЄ"

-Це був липень минулого року. Ми мали перехвати, що противник планує штурмувати наші позиції в напрямку Берестового.  Щоб протистояти цьому, ми зібрали два розвідувальні відділення. В першому старшим був я, в другому - Синдбад. Мали здійснити штурм, але противник на два дні скоріше почав контрнаступ. Поки ми ішли на наші позиції, звідки мали виступати, одну позицію втратили. Ось-ось мала впасти ще одна.

Ми були з однієї сторони колії, а противник - з другої. Нас було шість чоловік. Треба було перейти через колію. Тобто фактично зайти в оточення, бо справа від тебе за сто метрів позиція ворога під назвою Кащей, зліва в 75 метрах Кум, а справа Зозуля-2 – до неї метрів 30-40. Ми перейшли через колію. На той момент у нас вже був один загиблий. Танковим снарядом його знесло… Нічого не залишилося від людини…

Коли ми зайшли на Зозулю-1, побачили поранену піхоту. Надали їм допомогу. Я розумів, що у мене є завдання зайняти Зозулю-2 і по можливості відштурмувати Кума. Три позиції потрібно було захистити. Я вже знав, що в другій групі Синдбад був поранений в ногу. І ще один його боєць зазнав поранення. Обидва були небоєздатні – ходити не могли. По факту таких, що могли вести бій, нас залишилося троє. Це була жесть.

Ми зайшли туди о 11 чи 12 годині дня. До десятої вечора там перебували. Лише у темряві можна було спокійно вийти. І весь цей час по нас працював танк та ствольна артилерія. І майже не було де сховатися. Лише у маленький окопчик. Але він був. Це вже плюс.

-У вас вистачило боєприпасів триматися до вечора?

-У всіх, хто зі мною ішов, було достатньо патронів і гранат. Плюс в рюкзаках ми несли патрони. Ми зразу домовилися, що треба економити БК. Ми дійшли до Зозулі-2, коли в повітрі над нами розірвалася граната противника. Переді мною ішли хлопці – їх не зачепило. Лише поконтузило. Мені уламки пішли по плечу. Але фартануло. Плече колись було зламано, в ньому пластина стоїть. То все пішло по пластині. Вже потім, коли зробили рентген, побачили, що метал зігнувся.

"ДАЮЧИ ВІДСІЧ ВОРОГУ, МИ ЩЕ Й "ЧЕРВОНУ РУТУ" СПІВАЛИ"

-Тобто росіяни тікали від тебе пораненого?

-І не один раз! Ми залишилися на Зозулі-1 майже в оточенні. Раз вони зробили хвилю на виснаження, другу. Ми вели близький бій – 10 метрів до противника, сім… Гранатами одне з одним перекидувалися. Нас підвиснажили. І пішла третя хвиля. "Хоч би перекурити", - мріяли хлопці. "Куріть", - сказав. Беру гранату – біжу вперед і кидаю з криком: "Вас всіх треба винищувати".

-Ще й перекрикувалися з росіянами?

-Ще й "Червону руту" співали. Наш поранений заспівав. Ми його закинули в більш захищене місце. Він запропонував: "Хоча від мене користі мало зараз, давайте буду хоча б заряджати вам патрони". Хлопці відстрілювалися і кидали йому пусті магазини. І хтось потрапив йому по носі. Він образився: "Ні. Я передумав заряджати. Ви, схоже, хочете мене задвохсотити. Краще поспіваю". Слідом за ним підхопили всі: "Ти признайся мені"…

Коли ми його евакуйовували, було смішно. Дочекалися сутінок. Поклали на ноші. Перелазимо колії. А там ями від ФАБів. І всі падаємо в ту яму. Хлопці, трьохсотий на них. Ми всі четверо на нього. Синдбад кричить: "Я вас навчу медицини! Будете у мене ішачити постійно. Чого мене перевернули?" Три рази ми його перевертали. В результаті він не витримав, встав і сам пішов.

Ми відступили у темряві. На позиціях знайшли ще двох поранених. І в моїй групі було двоє поранених та один загиблий. Тому вирішили відійти на другу сторону колії і там закріпитися. Позицію ми тримали пів доби. Фактично це робили троє бійців. Накатів на нас було багато - під 60 чоловік по черзі на нас ішли, тікали і верталися вже нові, свіжі. По 6-8 чоловік працювали.

Ми їх гарно там накошмарили. І дронами в тому числі. Та й на свій АКМ я поставив дві рисочки, бо затрьохсотив двох кулеметників.

-Ти ж розумів, що ви в напівоточенні. Не було страху?

-Коли ми туди зайшли і по нас і танчик працював, і міномет, і "Гради", я вже сам почав сумніватися, чи вдастся нам звіти вийти. Було відчуття, що всі там і залишимося. Гіркі сльози накочувалися.

-Де сили брав, щоб вистояти?

-Говорили з хлопцями. Самі себе веселили. Згадували хороше. Я там був старший групи – всі на мене дивилися. Якось я учив одного – ніколи не лови паніку. А як ловиш – дивися на більш досвідчену людину і повторюй за нею те, що вона робить. Я знав: якщо я втрачу бойовий дух, то і хлопці також.

"ВВЕЧЕРІ СТАЛОСЯ ЩАСТЯ – В ТРАНШЕЇ МИ ЗНАЙШЛИ ПАЧКУ ЦИГАРОК"

-Ти був не тільки поранений, а й контужений…

-Так, симптоми проявилися зразу, бо танчик з правого боку, з Берестового, по нас працював. І я на праве вухо нічого не чув. Ми ховалися по окопчиках. Якийсь зі снарядів потрапив метрах в 20-ти від того нашого укриття, а над ним був ще й накат з бруса. Колоди всі розлетілися. Одна зачепили мене за бронік зі спини. Наче під бронік мені зайшла та колода. Я як черепаха борсався, не розумів, що сталося. І вибратися не міг. Побратим відкопав. І тоді зрозумів, що наглухо глухий. Більшість тих, хто був зі мною, дістали контузії. Ближче до вечора ми вже жестами спілкувалися, бо нічого не чули. Але з нами сталося ввечері щастя - в траншеї ми знайшли пачку цигарок. Це була казка. Джекпот, який вказував нам, що ми мусимо перемогти.

Я і лікувався довго, бо з вухом були проблеми – лопнула барабанна перетинка. Її поновлювали. Та й контузії так просто не проходять, всі дають про себе знати.

-Як давно ти в армії?

- З 2018 року служу – як мені виповнилося 18 років, так і підписав контракт. Я давно хотів служити. У мене вся родина військових. І мама на погранзаставі працювала, дід служив, брат офіцер.

-Чому потрапив саме в 10-ту бригаду?

-Я знав начальника штабу бригади - Миколу Борисовича. Коли він приїжджав додому, завжди розповідав цікаві військові історії так, що і мені захотілося служити саме в цій бригаді. Спочатку підписав контракт в комендантському, а не бойовому взводі, а за пів року перевівся в розвідувальний.

-Коли вперше виїхав на війну?

-Це був Жолобок, ми стояли і в напрямку Сєверодонецька. Страшно було. Я ж не знав, що таке війна і армія, мені було лячно. Але з часом звикається. Між нами і ворогом були малі дистанції. Я дуже переживав за побратимів, що недодивлюся. Але кожного дня повторюється одне й те саме. І ти до всього звикаєш. По звуку, по діях противника визначаєш, що тобі загрожує, а що ні.

-В той період у вас були бойові зіткнення?

-В основному артобстріли. Іноді пострілювали з окопів в наш бік. Це була оборонна війна.

-А розумів, що війна перейде в іншу фазу?

-Якось ми сиділи на спостережнику і обговорювали, що не може бути війна такою оборонною багато часу, так постійно не може бути. Ще у 2019 році про це говорили – під Торецьком. Чесно кажучи, я думав, що війна заморозиться, політики домовляться. Але хтось із побратимів казав, що буде і наступ.

На початок нападу я був старшиною. Якийсь час не був на передовій, як інші хлопці. Але намагався по максимуму їх забезпечити. Ми базувалися в Малині. Звідти наші бійці вирушали на бойові напрямки. І вже навіть до бойових зіткнень стало зрозуміло, що зовсім інша війна прийшла. І СУшки літають. І ФАБ-200 прилітали…

Командиром відділення мене призначили вже тут, на Донецькому напрямку. І я вже все побачив на власні очі. Перші штурми, в яких я брав участь, були на Берестове та Спірне.

-Як боєць стає штурмовиком? Що дає впевненість?

-Я ж хочу жити! Хочу мати дітей, подорожувати. Це мене тримає, дає сили захищати країну. Кожен має робити свою корисну роботу.

-Але ж ти з Чернівців…

-Так, але Донбас - це також моя земля. Я хочу жити по всій Україні. Хотів би побачити Донецьк, Сєверодонецьк. Я дуже хочу колись приїхати і в Маріуполь. Красиве місто… Було.

Хто має штурмувати, воювати? Якщо ми всі опустимо руки і поїдемо по домах, нічого не буде… Доки є ворог – треба боротися. Насправді бійця можна зробити з будь-якої людини.

На війні ще дуже важливо прислухатися до власної інтуїції. Якось мені приснився сон, після якого я попросив командирів: "Я не піду на штурм цього разу, наступного точно. Але не сьогодні. Щось мене тривожить". Мене замінили на іншу людину. Все пройшло нормально. Треба довіряти внутрішнім інстинктам.

-Чого тобі не вистачає на війні?

-Тих, хто ненароджений для війни! У мене вдома купа друзів, які раніше казали: якщо буде потрібно, я піду воювати... Зараз в них є необхідність, але вони чомусь не ідуть. І нічого корисного не роблять, не волонтерять, не допомагають. Коефіцієнта корисної дії від них немає… От їх якраз не вистачає. Бо вони тут, якщо не воювали б, то копали б, підносили снаряди… І виправдання, які я від них почув, дивні: боюся за свою психіку… А за країну не боїшся? Це мені незрозуміло.

 Віолетта Кіртока, Цензор.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!