В гості до Бандери. Музей у Старому Угринові не зважає на підпали і псячий холод


4 Березня 2018, 08:08
Два тижні тому серед ночі в Меморіальному комплексі Степана Бандери, що в його рідному селі Старий Угринів Калуського району, пролунав вибух.

Музей Бандери намагалися підпалити. Хто й чому – встановлюють слідчі. А музей працює, пише «Репортер»

Велика будівля з червоним дахом видніється ще здаля. До розбитого центрального входу веде прочищена доріжка. Стіна з правого боку посічена осколками. Великі пластикові двері обпалені, скла нема, дашок зруйнований. Великі вікна ліворуч теж побиті, зсередини заставлені столами. Уламки скла ще не прибрали. Вони перемішалися з льодом, який з гуркотом падає з даху.

 

Десь з-за рогу виходить закутана працівниця музею. Проводить іншим ходом всередину. Каже, вхід – 15 грн, дозвіл на фото – ще 15, екскурсія з гідом – 30. Беремо все. Жінка записує нових відвідувачів у зошит, за лютий «Репортер» – дев’ятий.

«Встигли порахувати? – дивується жінка. – Це ще нормально. Не сезон, холодно, тому відвідувачів мало». Йде кликати когось з екскурсоводів. Їх тут двоє, але одна в декреті. Також є двоє наукових працівників, які теж, буває, працюють з туристами.

Холодна екскурсія

Гід Любов Іванюк попереджає – буде дуже холодно. Тримає в теплих рукавицях різьблену дерев’яну указку, веде в перший зал. Далі з якимось азартом розказує про життя родини отця Андрія Бандери, який отримав парафію у Старому Угринові. Про дружину, всіх його восьмеро дітей. Про кожного окремо. Дуже детально і справді цікаво. І все це, незважаючи на псячий холод, – одній туристці з Франківська!

Наступний зал – суто про Степана. Його навчання у Львові, суди, акції, як вступив до ОУН. Фото, документи, агітаційні матеріали проти польської влади.

«А поляки в музей приїздять?», – питаємо. «Із різних країн відвідувачі були, – дипломатично каже гід. – Із Польщі теж. З одним невеликий конфлікт був. Колега проводила для групи екскурсію і на фразі, що армія УПА налічувала 120-150 тисяч, той турист спитав, звідки у них зброя? Та й сказала, як було – здобували в бою. І тут почалося, мовляв, то вони в наших зброю забирали і нею ж вбивали. Подискутували – та й усе. Більше такого не було».

Далі пані Люба розповідає про еміграційний період, де Бандера очолював закордонний провід, про його вбивство, а також загадкові смерті дружини і трьох дітей. Говорить, що всі речі з мюнхенської квартири нині знаходяться в Лондоні. Там теж є музей української визвольної боротьби імені Бандери. Звідти мають лише фото.

Крім того, є музей у селі Воля Задеревацька на Львівщині, але присвячений отцю Анд­рію Бандері. Є кімната-музей у Стрийській гімназії, в Дублянах неподалік Львова. І там, і там вчився Степан. А такого, як у Старому Угринові, більше нема ніде.

«Ми почали працювати ще у 1993 році, – говорить жінка. – На той час було складно з матеріалами, інформацією. Просто пішли записувати спогади старожилів, які знали родину Бандер. Тоді розташовувались у кімнаті, яка лишилася від родинного будинку. У це приміщення перейшли у січні 2001-го».

Розказує, що все збирали й утримують власними силами. Фонди час від часу поповнюються. Наприклад, найновіший експонат – особистий фотоапарат Степана Бандери й кілька світлин, які він сам і робив. На більшості з них – донька Леся. Восени минулого року фотоапарат передав зять Степана – Андрій Куцан. Після недавнього вибуху апарат десь сховали.

Екскурсовод каже, тримають тісний зв’язок з родиною. «Те, як працює музей, їм подобається. Не подобається політика в нашій державі», – говорить Любов Іванюк.

Підривають не вперше

«Бачите, де чорна плита біля криниці, – пані Люба показує через вікно. – На тому місці стояли перші два пам’ятники – у 1990 і 1991 роках. Перший простояв понад два місяці, а потім його підірвали, а другий – 10 днів. Від нього зараз хіба голова лишилась. У 1992 році відкрили ось цей – в повен зріст».

За словами музейниці, перший вибух не розслідували. Справу закрили. Взялися за другий, бо тоді поранили двох охоронців.

«Одного прикладом вдарили по ногах, – розповідає гід як частину екскурсії. – Коли ставили вибухівку під пам’ятник, то він лежав під дулом автомата. А 21-річного Василя Максимчука підстрелили. Вартові тоді дали свідчення. Виявилося, що до того були причетні шестеро військових у маскувальних халатах. А команду дав міністр оборони СРСР – Дмитро Язов. Це з’ясовано точно. Вибух був потужний».

Пригадує, як три роки тому, на Покрову, приїхав автобус зі Львова – з якимись адептами. «Ніби нічого, прослухали екскурсію і одному, не по темі, переклинило… і почалося, що й поліцію викликали. Але прив’язати їхню поведінку до музею ми не могли. Це було просто щось неадекватне. Крім того, що зараз оце напакостили, зазвичай відвіду­вачі чемні».

Каже, географія – найширша. Найбільша група, з якою працювала, – 110 людей. Не згадає звідки.

«Вразила сім’я з Харкова, – пригадує Іванюк. – Відпочивали в Моршині чи Трускавці й до нас заїхали. Глава сімейства зізнався, що ніколи не цікавилися українською історією. Коли почалася війна, тоді його переломило. Уважно слухав екскурсію, розпитував, було видно, що добре перелопатив ту історію. Є люди, які приїхали з кимось за компанію. До кінця екскурсії бачиш, як людину міняє. Це приємно».

Жінка ховає указку, вимикає світло, йде відігріватися до кабінету. Каже, мають 22 калорифери, але в останні роки не вмикають. Дорого. Підбадьорює, в родинній хаті – тепліше.

Провідник під вербою

«У 2009 році будинок повністю відновили, як він виглядав колись, – якось втомлено говорить не надто говірка інша музейниця. – У 1982 році один чоловік закупив тут територію з хатою – з умовою, що має розібрати все з фундаментом. Аби й сліду не було. Лишив тільки цю кімнату, де жив з родиною, поки будував поруч цегляну хату. Ту будівлю пошкодило під час вибуху в 1991 році, й чоловікові допомогли побудуватися на початку села».

До родинного будинку Бандер музейники самі закуповували меблі, аби відновити інтер’єр того часу. З особистих речей хіба велика скляна лампа, шаховий стіл, дзеркало, шафа й годинник – подарунок отця Андрія доньці Володимирі на весілля.

Жінка розказує, що можна пройтися до церкви, де служив Андрій Бандера. Там є пам’ятна дошка. Звідти – вгору до цвинтаря, де є родинна могила Бандер.

 
Дорогою до кладовища зустрічаємо дідуся з місцевих. «Йдете перші через місток чи я?» – питає Василь Перегіняк. Розказує, як іти до цвинтаря. Згадує, хто ще зі старожилів лишився, аби щось розказали, бо він сам він з 1942 року, тож нічого не застав. Чув розповіді від батька, бо той ровесник Степана Бандери і жив поруч.

«Разом гуси пасли на тих обрінках. Отут, де рівнина, видите? – показує пан Василь. – Розказував, ще як Степан з науки приїздив, то збирав тут хлопців і дівчат. Виучку проводив, пісні співали українські, марширували, солдатські вправи робили».

Дідусь пробує ще щось пригадати. «А цю вербу над потічком бандерівською називають, любив з хлопцями в холоді сидіти. А цей місточок – Перегіняковий, – жартує чоловік. – Я зробив навесні, але малі шкодники розгойдали. Обережно переходьте».