Активіст Олексій Демко: Донбас досі вважає себе "годувальником" всієї України

З Олексієм та його дружиною ми домовились зустрітись біля франківської ратуші. Подружжя якраз приїхало з Яремчі на прогулянку. «Східняки» вразили своєю відкритістю. З перших слів стало зрозуміло, що вони патріоти своєї країни. Хоча, це було передбачувано, адже чоловік, не зважаючи на своє місце проживання, «свободівець». Саме за те, що Демко є членом ВО «Свобода» він і потрапив у полон до терористів. Зараз це все в минулому, хоча й він ще проходить реабілітацію після поранення.

Олексій вільно розмовляє українською мовою, проте згадуючи події полону чоловік «зривається» на російську. Почати розмову складно, адже запитувати про пережиті жахіття страшно. Та чоловік сам починає розповідати. Але не про полон, а про наше красиве місто та враження від Прикарпаття. Та все ж я наважуюсь і запитую:

- Як воно було в полоні? Думали про найстрашніше? Що давало вам сили триматися?

- Вірив і надіявся що все буде добре. Молився, чесно кажу. Хоча був один момент.  А саме, коли я потрапив в лікарню з пораненням в область нирки, куля пройшла в районі апендициту і, зачепивши кістку, застрягла. Тоді до госпіталю мене привезли самі ж терористи. Там я пробув півтори доби, а потім наші хлопці намагались відвезти мене на Дніпропетровщину. Тоді  хтось  із персоналу зателефонував з лікарні, після цього нашу машину обстріляли і мене повернули назад. Пробув я там десь годину і вже думав, що там і залишусь. Але терористи підігнали свою «швидку», в якій сиділи їхні люди, і от тоді я вже не знав куди мене везуть. Бачив, що ліхтарі вздовж дороги закінчуються, і розумів, що везуть кудись на трасу. А це або Горлівка, або Слов’янськ. Згадував, що так само вивесли Володимира Рибака, якого пізніше знайшли вбитим. Тоді, чесно скажу, думав що така ж сама доля чекає. Думав, чому все так, чому саме зараз?. Та потім зрозумів, що мене не збираються вбивати, бо лікують рану. Ще пам’ятаю, між ними була така розмова «якщо йому гірше стане, то викликайте швидку і везіть до лікарні». Тоді й подумав, що не все так погано. Хоча звичайно був психологічний тиск такого плану: «він свободівець», «ну ти ж участь свою знаєш». Тобто розумій як хочеш, це погроза чи ні? На щастя, незабаром моїм побратимам вдалось мене звільнити.

- Хто зараз допомагає вам з лікуванням,  житлом?

- Протягом того часу, коли я лікувався в Києві, мною опікувалась «Свобода».  Доки я був в полоні, то моїй дружині допомагали «Просвіта» та «Свобода». А зараз нами повністю опікується партія, підтримують нас, надають гроші для існування та житло.

- Як склалось так що ви, проживаючи в Макіївці, стали членом  ВО «Свобода»? Чим саме імпонує вам ідеологія партії?

- Я сам з родини українців, які завжди проживали на Слобожанщині, це за Кам’янцем, також Донеччина. Колись це ще було частиною Дніпропетровської області, тільки по іншому називалась. В мене завжди були прагнення якось себе ідентифікувати з українством. Бо в нас це важко, в нас інший етнічний склад. На Донеччині більшість - росіяни. Саме тому мій вибір - «Свобода», тому що в ній найбільше виражене українське. «Свобода» намагається зберегти саме те, що притаманне українству. На сході ми розчиняємось в інших культурах, там це дуже видно, а на заході я цього не бачу.

- Розкажіть як до вас ставились ще до часів Майдану. Як сприймали вашу націоналістичну позицію ваші знайомі? Чи не називали «бандерівцем»?

- Називали. Але мене це зовсім не ображає, для мене це комплімент. Хоч я розумію, що вони мали на увазі щось образливе. Проте, не можу сказати, що було щось таке дуже агресивне, до бійок ніколи не доходило. Раніше, починаючи з 2004 року, тобто ще з першого Майдану, все відбувалось на рівні словесних перепалок. Зараз ситуація трохи змінилась. Знайомі навпаки навіть провокують такі розмови, їм цікаво чому я так думаю. Їх чіпляє.

- Як ви вважаєте чи справді більшість на Донеччині так хотіли до Росії, чи їм цю позицію нав’язали?

- На мій погляд, в Росію там хоче не більше 20 відсотків населення. Я не вважаю, що це та кількість, з якою можна йти до Росії. На Донеччині багато тих, хто дивиться російське телебачення.  Для мене, чесно кажучи, це було новиною, тому що ми завжди дивились «1+1», канал який в нашій сім’ї більш сприймають. Російське телебачення я ніколи не дивився, а от в Горлівці бачив. І от думаю, якщо ці люди, що ходять поруч, його постійно дивились, то що в них в головах? Саме тому більшість з них хочуть відокремлення, в так звану ДНР. Вони вважають, що будуть краще жити. Бо вони ж «годувальники всієї України», і вас вони також «годують».

На сході існує багато балачок про бандерівців, які нібито вбивали дітей, відрізали їм руки, ноги. Не знаю чи більшість східняків щиро в це вірять, чи їм просто подобається в це вірити. Але вони сприймають українську ідеологію ворожо. І це не через низький рівень освіченості. Вищу освіту більшість людей на сході мають. Проте, там багато корінних росіян. Тому вони й хочуть в Росію.

- Як ви вважаєте, якою буде поведінка тих людей, які підтримували ДНР, чи стануть вони відчувати себе українцями після закінчення АТО?

- Частина людей буде більш обережно висловлюватись, бо вони вже побачили, що не відбулось покращення, яке їм обіцяла ДНР. А дехто буде вважати ДНР своїми нездійсненними надіями. За їхніми словами, їм було б краще, якби не дії української армії. Ті люди залишаться при своїй позиції. Проте є й такі, які замислились, для чого їм це. Ми з дружиною  таких знаємо і спілкуємось зараз з ними в телефонному режимі. На жаль не можу назвати скільки це людей, але важливо, що вони є. Хтось передбачає що сепаратисти втечуть, якщо їм дадуть можливість, а деякі з них «розчиняться» серед населення. Люди ж, які залишаться незадоволеними тим, що все таки цей регіон повертається до України, будуть на рівні «кухні» сидіти і висловлювати вдома своє невдоволення. Так, як це було з 2004 року.

- Як можете прокоментувати звільнення Слов’янська?

- Дехто думає, що Слов’янськ звільнили і це вже перемога. Але його звільнення чекали 3 місяці, і далі буде важко. По-перше багато хто вже побачив, що спровокували всі події в Слов’янську саме представники ДНР. Не було б цієї провокації – не було б розрухи, поранених і вбитих людей. Звичайно, хочеться щоб скоріше вже звільнили весь Донбас.

- Які у вас плани на майбутнє? Плануєте повертатись додому, чи залишитесь на Прикарпатті?

- Повертатись туди зараз не можна. Ще ніхто не знає скільки це триватиме. На мою думку, АТО ще  буде продовжуватись довго. Тому якось будемо влаштовувати своє життя не в тому регіоні. Зараз, поки проходжу реабілітацію після поранення, з дружиною залишаємось тут. Хоча, чесно кажучи, тягне додому - туди, де виріс.

Олена Хома, спеціально для "Бліц-Інфо"