Лицарі Майдану з Прикарпаття

Перевіркою на міцність духу і початком кінця путінської Росії називають ці хлопці події останніх днів. Усі вони були в столиці від самих почат-ків українського Майдану, а нині їх об’єднала палата №3 нейрохірургічного відділення обласної клінічної лікарні в Івано-Франківську. Після лікарні №17 у Києві їх доправляли додому різними шляхами, а сьогодні вони вже знову готові до мобілізації, хоч поки що посилено лікують свої бойові травми і за новинами стежать невідривно. І активно їх коментують...

Із фанерними щитами проти автоматних куль

Вони добре знають, що Майдан об’єднав їх, бо вони не байдужі. Власне нині вже однозначно зрозуміло: там зібралися найкращі, всі, хто не здається, не боїться, хоче жити у кращій країні й творити її своїми руками. І кров’ю.

Василь ПИЦ із села Каменя Рожня-тівського району ще перед Пасхою поїхав до Києва на заробітки. «А коли почався Майдан, усе покинув і пішов туди. Був у третій сотні—від початку до кінця. Був на Грушевського, коли штурмували «Український дім», де були бійці внутрішніх військ.

Ми забарикадували його мішками з піском, а вони поливали нас на морозі водою з пожежного шланга. Били вони жорстоко, а коли почали стріляти, то хоч я мав щит і «палочку-виручалочку», не врятувався... Ми витягали дуже багато хлопців. Бачив навіть, як кулі летіли. А коли почали відступати, то «Беркут» ще дужче бив нас. Я був весь чорний.» — неохоче згадує ті події чоловік.

Нині він зі своїми побратимами, а їх чотирьох з Києва до Івано-Франківська забрала місцева «швидка», вже майже місяць, спочатку в лікарні на Мазепи, а тепер в обласній, лікує численні травми голови та носа, зламаного в багатьох місцях. Кулю, що вцілила в черевну порожнину, йому під час операції вилучили. Але після двох днів у київській лікарні №17 хлопці зрозуміли: треба рятуватися і їхати додому.

«Для мене нічого не було страшним, навіть коли бачив тих, хто у нас стріляв. Я з ними не говорив. Мені пробило щит, пробило куфайку. Я бачив їхні шоломи і маски, а обличчя—ні»,—додає Василь.

Сильні духом, тому й жартують

«Тут принцип лікування такий: щоб не боліла голова, має боліти п’ята точка», — розпочинає свою розповідь Петро ЗІНЯК з Міжгір’я на Богородчан-щині. Він — сільський голова, батько трьох синів, служив у десантно-штурмовій бригаді. Про свого побратима славної пам’яті Сергія Дідича говорить як про живого. Аби поїхати на Майдан, узяв відпустку за свій рахунок і 1 грудня вже був у Києві зі своїми двома старшими синами — Іваном та Андрієм, а наймолодшого Віктора лишив удома. Подумав, каже, «на продовження роду».

«Ми сиділи з дружиною на дивані. І коли всі канали показали, як 30 листопада побили в Києві студентів і як їх рятували монахи Михайлівського Золотоверхого, Люба глянула на мене і спитала лише, що мені збирати в дорогу, — згадує пан Петро. — Перше бойове хрещення сини прийняли третього числа. Я був сотником першої сотні. Базувалися ми в палаці «Свобода». 11 грудня мені зламали ключицю, я ще два тижні ходив і терпів, не знав, що вона зламана, а на Новий рік приїхав додому, бо лікарі наполягали. Тут зробили знімок і навіть уже й не клали гіпс. Вдома я поколядував трохи і знову поїхав до Києва. Кривавий Йордан зустрів там, хоч у четвер, 14 лютого, мене знов примусили їхати додому, бо мав сильний бронхіт. Але вже в неділю мені передзвонив наш курінний Сергій Дідич і каже : «Петре, приїжджай, бо на вівторок (18 лютого. — Авт.) плануються серйозні події. І в понеділок ввечері я виїхав знов на Майдан, але синів не взяв, бо жінка впала на коліна і просила. Вранці став у стрій. Наша сотня стояла на Грушевського, біля Будинку офіцерів. На перехресті Інститутської і Грушевського почалися страшні бої, прибіг посильний і нас туди викликали на підмогу. Сотня рушила, та ми трохи тактично помилилися, бо перекрили дорогу, а люди, котрі втікали від «Беркута», розбили наші ряди і ми мусили їх пропускати. Частина залишалася з нами, тому було складно, що поміж вишколених наших людей потрапляли новачки. А я ж відповідаю за всіх. Тоді і Сергій упав, та я не бачив як. Але поруч був хлопець, котрий ходив у шкіряному костюмі, — байкер, його підпалили, то він зайнявся миттєво. Ми, слава Богу, з кумом Ярославом його загасили і врятували. Потім я піднімався уверх і отримав удар бруківкою у щелепу, досі рана не загоїлася, а зашити не встигли. Кум був поранений і я прикривав його відхід, і тоді того байкера запалили ще раз. І кум ще раз його гасив. Вони удвох і ще 26 людей, з ними була навіть вагітна жінка, переховувалися в однім будинку від «Беркута». Кум розповідав, що коли вийшли, то сходи були залиті кров’ю і валялися залиті кров’ю шоломи, начетверо потрощені. Вони добу сиділи на стриху, бачили, як у «Маріїнці» добивали людей. Я тоді відступав у бік Арсенальної і бачу —лежить жінка, котра вранці з нами приїхала, я її привів до тями і на собі виніс. У неї була травма голови, бо берет на голові був просто розрізаний і крові багато. Богу дякувати, «Беркут» її не чіпав, а на мене почав просто полювання. Я вступив з ними в сутичку, хотів забрати в них кийок. Коли їх стало п’ятеро, мені на допомогу пі-доспів гуцул, я так думаю, бо мав він справжню бартку і нею прорубав «бер-кутівцю» щит і руку. А я нахилився підняти кийок. Вони кинули гранату — і мене контузило. Але я не знепритомнів, бо нам видавали беруші для вух і це врятувало мої барабанні перетинки. Та сили боротися вже не було. Я почав відходити. Трохи далі нас таких було зо 20, а «беркутів» — чи не 100, і вони побоялися вступати з нами в бій.

Я вже непритомнів, але думав посилено, як врятуватися. Все інше я розказую зі слів хлопців, котрі на похороні Сергія мені розказали те, що я ще наказав усім нам триматися купи. І нас врятувало те, що ми не втікали всі, як вівці, а трималися гурту. Через арку між будинками повернулися на Майдан».

«До мене хлопці вже телефонують і кажуть: збираємося. Завтра о третій робимо збори, то мені доведеться з лікарні втекти. Ми не сумніваємося, що треба оборонятися від Росії. Так, ми мали страх, бо в кожного є інстинкт самозбереження, але ми вже перейшли той рубіж, коли страшно», — каже пан Петро.

Пережите вони не забудуть

Обласний нейрохірург Юрій ГРИНІВ консультує хлопців з Майдану. Він каже, що всі травми їм тут вилікують, але пережите вони пам’ятатимуть усе життя. «У них є черепно-мозкові травми різної складності. Вони прогнозовані, ми приділяємо максимальну увагу цим хлопцям, маємо посилений контроль за перебігом їхнього лікування. Всі ліки є безкоштовними. Були пропозиції для транспортування на лікування за кордон, але насправді нема потреби. Ми цілком упораємося самі. Прогноз для їхнього життя і здоров’я позитивний, декілька місяців вони матимуть певні проблеми, але згодом усе повинно повністю відновитися. Ми щодня їх оглядаємо. Хлопці, звісно, не думали, що по них стрілятимуть бойовими набоями і вони потраплять під кулі, побувають у самому пеклі, тому нині вони потребуватимуть ще психологічної підтримки і допомоги. Хлопці втратили своїх друзів. Але вони вистояли. Та це наклало відбиток на все життя», — наголошує Ю. Гринів.

Бог не помагає байдужому

До палати, поки ми розмовляємо і дивимося тривожні новини з Криму, заходить о. Орест, лікарняний капелан. Він тричі був із хлопцями на Майдані, тому тепер щоранку, обходячи усіх своїх хворих з Божим благословенням, з особливим відчуттям заходить до своїх побратимів. «Мені дуже приємно, хоч і слово це в цім контексті не дуже й добре, що наш народ не хоче більше коритися сваволі, тішить оце його патріотичне піднесення, — каже о. Орест. — Другий раз, як я поїхав, я був до понеділка. Знав, що у вівторок має бути марш, але не думав, що таке станеться, а коли побачив по телевізору, то сказав своїй дочці, що мушу знов їхати до Києва, а потрапив уже на перший ефект перемоги — втечу того, хто називав себе президентом. А тепер знову черговий сплеск дикости. Ми мусимо передусім молитися. Бог не помагає лінивому і байдужому. У святого Августина є такі слова: «Бог не має рук, тому мусить скористатися моїми». Як ми не будемо ставати на свій захист, ніхто нас не буде цінувати і з нами рахуватися. Нас поважає весь світ за нашу незламну силу духу. Я абсолютно переконаний, що цієї перемоги ми досягли завдяки не лише нам, галичанам. Бо якби не блокували автотраси вінничани, Хмельницька область, якби не піднялися Херсонщина, Чернігів, Суми, може, не було б всього цього. Український народ прокинувся, пробудився цей дух свободи. І мусимо перейти і через ці терпіння. Боротьба продовжується».

«Беркутівці» не гребували нічим

Василь ЮХНЕНКО з Княждвора на Коломийщині зустрів свій 59-й рік. Каже, коли упав Нігоян, він і сам став іншим. «Із 24 грудня був більше двох місяців на Майдані. Коли я був на Грушевського і застрелили Нігояна, який читав Шевченка на барикадах, я не міг уже вернутися додому. Мусив залишитися до кінця. Я допомагав молодим, носив бруківку, каміння, бутерброди. У найважчі дні мене Бог врятував, куля про-свистіла поруч. У Маріїнському парку керував дівчатами і жінками, сам розібрав бруківки метрів з десять, аби кидати в агресора. Дуже тяжко було дихати, коли в нас пускали той газ і вітер дув на нас, пару разів сідав на землю, бо дихати важко було. Вижили, але коли прийшов сигнал, що треба йти на підмогу на Банкову, бо «беркутівці» вриваються туди, все кинув і миттю був уже там. Вони розвернули «КамАЗ» і заблокували нас. Поруч зі мною була молода жінка, «беркут» хотів ударити її дубинкою. Я хапаю його за руку, жінка падає, він викрутив мені руки і почав по-звірячому бити. Вже без упину і без розбору, портмоне в мене з кишені випало, «беркутівець» вихопив звідти 400 гривень, запхав собі до кишені і далі бив уже й ногами. Що було потім, не пам’ятаю. Коли я отямився в 17-й лікарні в реанімації, то сильно тхнуло бензином. Кажуть, об мене розбили «коктейль Молотова». Беруся за голову, але кажуть, не треба — вся у швах. З того часу в мене запоморочення не проходить. Лікарі пояснюють, що на все це треба довгий час, бо дуже сильний забій головного мозку. І що тут поставлять на ноги. Та все в Божих руках», — розповідає пан Василь.

Іванофранківець Володимир КАЛИНЯК наразі в цій палаті — найважчий пацієнт. Він не дуже добре говорить. Слово «крововилив» вимовити йому важко. Хлопець потребував операції після дуже сильного побиття, але нині йому вже краще. На руці — гіпс, бо розтрощено пальці. Він не пам’ятає, як це сталося, хіба що те, як розбили каску і як свої витягли його з пекла. Хлопець уже півтора року є членом «Правого сектору» і сьогодні чекає наказу. За іронією долі, перед Майданом він був на заробітках. у Росії.

Коридор смерті

«Зривали вервиці і кидали додолу», — так згадує недавні події той, хто був під прицілом снайпера, а відтак потрапив у полон «тітушок» у Маріїнському парку. Володимир ТРІЩ з села Ілем-ні Рожнятівського району має, як не дивно, дуже добрий психологічний стан. «Я член «22-ї сотні.18 лютого перебував на передовій. Спершу було навіть так, що ми навчили наших «бер-кутят», що славні духом хлопці не здаються, а після обіду вони підтягнули підкріплення, і сили наші стали нерівні. Був поруч мій племінник. Добре, що він врятувався. Я пам’ятаю, як пару разів, коли на нього замахувалися кийком, я закривав його щитом, а далі вже «пішла жара». Спочатку «Беркут» 15-20 хвилин дубасив, а я подумки дякував татові, що він ніколи мене не бив. А потім їх підтримали «тітушки». Я знепритомнів, а вони з непритомного зірвали вервечку, яку нам перед боєм отець давав усім, і кинули в калюжу крові. Я відійшов. І побачене мене приголомшило: один топтався по розп’яттю. А інший каблуком трощив мені пальці. Але я другою рукою дістав з крові свою білу вервечку і нині вона зі мною. За це вони по мені так товклися, що я мусив прикинутися мертвим, аби перестали. «Тітушки» сміялися і кричали: «Льоха, фотоґрафіруй, пускай бандєровци посмотрят, как ми іхнєво ізуродувалі». Я не витримав і крикнув: «Может, хватіт іздєваться?!», а вони з криками: «Он єщьо живой!» продовжили свій «танець». Били з такою ненавистю, що якийсь «беркутівець» підбіг і з криком: «Хватіт, у нєго і так мозґі уже відно!» розтягнув їх. Але, дякувати Богові, вони до мого мозку не добралися. Правий бік у мене був абсолютно нечутливий і нерухомий, рука теж, «беркут» підняв мене і підвів під дерево. Там було сильно побитих десь 15 наших хлопців, вони сиділи, а два збоку лежали нерухомі. Поки я ще бачив на ліве око, то десь за тих 10 хвилин ніхто з них не ворухнувся і не дихав. Після перевірки паспортних даних, «беркут» підвів мене до так званого коридору, де стояли «тітушки», і сказав: «Ізвіні, дайдьош — твоі проблєми.». І все почалося по-новому. Цих 100 метрів Бог мене тримав у своїх руках. Дійти на одній нозі, коли б’ють з усіх боків, було, певно, нереально. Це як у кошмарному сні було — їхні жінки, котрі мені в мами годяться, били, обзивали, деякі навіть плювалися, а чоловіки били безжально. Але я дійшов до намету в Маріїнському парку, де був їхній штаб. Там було десь зо 30 наших полонених, а після мене ще прийшло шість із 15-ти. Доля інших дев’яти невідома, думаю, їх у тому коридорі закатрупили. Далі нас почали допитувати і вже сильно й не били. Хіба що коли питали: «Сколько вам платят?», а я відповів, що з останніми власними з дому поїхав і що нам не платять. Кожного з наших били саме за ці слова. Коли вони казали, що ми «работаєм на Амеріку», мені здавалося, що вони зомбовані або обкурені. А через дві години я почув суцільні матюки від «тітушок». Прийшли депутатка з «УДАРу» і медики зі словами до них, що є домовленість забрати п’ятьох важкопоранених. Я був увесь чорний і в крові, тому потрапив до числа цих п’яти. І аж у «швидкій» зрозумів: життя продовжується. А лікарі казали: «Тримайся, братику.»

У 17-й київській лікарні Володимирові наклали 32 шви.

«Мій товариш Микола Якимечко з Автомайдану забрав мене з лікарні, бо знав, що звідти забирають «органи», організував там охорону, потім доправив мене до Бродів, де мене лікувала вдома сім’я медиків, а відтак я добрався до рідного села і звідти — до лікарні в Івано-Франківську. З моєї сотні всі живі, дякувати Господу», — пригадує пан Володимир.

Поки ми розмовляли, до палати зайшли Микола і Тетяна — працівники «Карітасу» — і принесли обід. Сьогодні — квашену капусту, картоплю і рибу. Запахло домашніми харчами й усміхнені хлопці з апетитом, що свідчить — вони вже одужують, взялися обідати й обговорювати майбутню мобілізацію. Кажуть, готові захищати Україну від «брата».

Галичина