Пливе кача по Тисині…
Біль, сум і невимовна скорбота – відчуття, які оселилися у душі кожного українця. Цими днями ми попрощалися із Небесною сотнею. Так охрестили на Майдані тих, хто поклав своє життя за волю і незалежність України.
Щоразу на Майдані, а заразом і на всій Україні, прощалися із Героями під жалобну лемківську пісню «Пливе кача», яку виконала формація «Піккардійська терція». Ніколи ще вона не лунала так сумно… І ніколи ще слова «незалежність» і «свобода» у новітній історії України не відчувалися настільки гостро, часом навіть здається, що до них можна доторкнутися. Відтепер це не лише набір звуків, а внутрішня потреба кожного. Така ж як і повітря.
Останні три місяці продемонстрували всьому світові ким є українці. Зрештою, навіть самі українці відкрили у собі сили, про які, здавалося б, забули. Відродилися гени волелюбних справедливих козаків, непохитних і безстрашних повстанців, які у різні історичні епохи боролися за Україну. Якщо раніше ми виховувалися на книжках та на розповідях поодиноких ветеранів, які бачили справжню війну, то тепер наше молоде покоління окропило своєю кров’ю все ту ж боротьбу за споконвічну українську мрію – вільну квітучу Україну.
За весь час революції дуже багато патріотичних слів пролунало у всіх куточках України, у кожній українській домівці, у кожному серці. Лише частина з цих слів реалізувалася у дії людей поїхати до Києва на Майдан, вийти на Майдан свого міста чи села. І лише Небесна сотня пішла далі… Вони пішли за небокрай, щоб ми сьогодні мали перемогу. Навіть саме слово «перемога» тепер звучить гірко і якось ще так невпевнено. Страшно знову все проспати і пустити на поріг інший режим. Та коли вдивляюся щоразу в обличчя полеглих хлопців, розумію, не можна більше боятися чи сумніватися. Не маємо права, бо Небесна сотня споглядає з небес…
«Герої не вмирають!» – єдина втіха для мільйонів, а ще герої надихають! Вони є тими новітніми мучениками, які покликані навіки зняти питання про Схід і Захід, про те, що ми різні, та інші розкольницькі ідеї, які десятиліттями насаджувалися українцям. Небесна сотня – це українці зі Львова і Донецька, Києва, Жмеринки, Краматорська, Сум, Збаража, Івано-Франківська, Волині, Харкова і не лише. Вони об’єднали всю Україну.
Івано-Франківщина заплатила непомірну ціну, бо загинули від снайперських пострілів найкращі сини. Зокрема Коломийщина попрощалася з воїном Небесної сотні Ігорем Ткачуком, який залишив по собі троє осиротілих діточок та дружину у чорній хустині. Городенка в останню дорогу провела Героя України Сергія Дідича, калушани віддали шану Ігореві Дмитріву, а іванофранківці поховали у сиру холодну землю зовсім юного 19-річного студента Прикарпатського університету Романа Гурика.
Сум охоплює серце за кожним вбитим у нерівному бою українцем. Всі вони на фото такі рідні і близькі. Від цього відчуття поглиблюється біль втрати. За кожним із вбитих Героїв стоїть своя історія.
Устим Голоднюк з міста Збаража, що на Тернопільщині, мав лише 20 років. Молоде життя обірвала куля у скроню. В Інтернеті поширили фото, де серед тіл, вкритих білими простирадлами, стоїть вбитий горем чоловік і тримає у руках блакитну ООН-івську каску. Вона була вся у крові, а зліва на рівні скроні виднілася дірка від кулі. О 9-ій ранку батько востаннє розмовляв з сином і домовилися зустрітися об 11, але до цього моменту Устим не дожив… Батько, колишній міліціонер, ніби передчував щось недобре, і у розмові попросив сина бути обережним, на що той запевнив, що чарівна каска його обов’язково захистить і все буде добре. Проте снайпер вирішив інакше…
Шансів на життя в Устима, як і в інших одинадцяти хлопців, які тепер непорушно лежали в холі готелю «Україна», не було. Це з сумом констатувала головний лікар мобільної клініки Самооборони Майдану Ольга Богомолець. У той день вона ще не раз відчула своє повне безсилля.
Біль батька Устима, як і біль всіх родин, які втратили своїх синів, чоловіків, батьків, братів у нерівному протистоянні, може лише частково заглушити справедливе покарання винних: диктатора Януковича, його оточення, а також тих, хто безпосередньо тиснув на спусковий гачок. Ми розуміємо, що не повернемо вже вбитих, але ми зобов’язані домогтися покарання винних. Це те найменше, що у наших силах, щоб зберегти світлу пам’ять про Небесну сотню.
У наших силах тепер будувати іншу Україну, омріяну і оспівану у «Заповіті» Шевченка. У наших силах контролювати кожен свій вчинок і щодня ставати кращими, щоб Герої нами пишалися. Наша відповідальність тепер збільшилася. Мало зростати самому, кожен має зрозуміти, що ми відповідальні один за одного. Ми відповідальні за владу, яку маємо. Кожен свій крок і кожне своє рішення тепер маємо звіряти із сумлінням, яким для нас є Небесна сотня. Хто б не став наступним президентом, у кабінеті кожного чиновника має висіти не портрет глави держави, а тих простих Героїв, які поклали життя за майбутнє.
Ще довго болітиме рана і, мабуть, не загоїться ніколи. Щоденно у своїх молитвах будемо згадувати невинно вбитих. Пам’ятатимемо про них, бо вони житимуть, допоки житиме про них пам’ять.
Вічна і Світла Пам’ять Небесній сотні!
