Дві війни

Класика історичного жанру – після кожної революції наступає контрреволюція та реванш і кожна революція завершується іноземною військовою інтервенцією.

Неперевершеним майстром реалізації цього жанру була і є імперська Росія. Аналіз її контрреволюційних інтервенцій в ХХ ст. може вилитися в цілу докторську дисертацію. Лишень у другій його половині об’єктами такої інтервенції стали Угорщина, Чехословаччина, Польща, а вже в новітні часи – Молдова, Чечня, Грузія, Україна.

А тому російську військову інтервенцію після переможного завершення Революції Гідності можна було передбачити. І навіть точніше – треба було передбачити, що така інтервенція обов’язково відбудеться тоді, коли Росія в процесі реанімації імперії і «збирання земель» вичерпає політичні засоби повернення України.

І те, що діється на Донбасі, зовсім не «АТО». Це – російсько-українська війна. Не на життя, а смерть! А якщо точніше, то війна за життям молодої Української держави і за смерть перестарілої Московської імперії.

Спадає на згадку інша війна – та, яка у 40-50-х роках ХХ століття велася на Західній Україні. Їх єднають навіть не історичні паралелі, як у таких випадках полюбляють говорити науковці, а одна висхідна лінія. Ці дві війни переростають одна з одної, логічно випливають одна з одної. Бо ж і агресор той самий – брутальна азійська Московщина, і мета української боротьби та сама – незалежне державне існування.

Оптимізм вселяє відмінність – якщо в 40-50-их роках ця боротьба велася на західних рубежах української землі, то тепер пересунулася на південно-східні. Насмілюся стверджувати – може пересунутися навіть на територію агресора. Не кажу, що прямо таки завтра. Але… час працює на Україну!

Усвідомлюю, що в умовах нинішнього непростого протистояння з Росією і навіть тимчасової втрати деяких територій це може виглядати занадто бравурно і голослівно. Але підстави для такого твердження дають самі ж московські аналітики. Вони прогнозують, що вже до середини цього століття російсько-китайський кордон може пересунутися на Урал.

Вже сьогодні на просторах Сибіру нелегально перебувають мільйони китайців. А демографічне співвідношення сил на російсько-китайському прикордонні явно не на користь Росії – 6 млн. проти 100 млн. Експерти вказують, що за сигналом свого уряду до 250 млн. китайців можуть ринути на її територію. І, як риторично запитує член-кореспондент Національної академії наук Микола Михальченко, що тоді Росія буде робити проти такої мирної експансії – не кине ж на свою таки територію атомну бомбу?!

Та й не відомо ще, чи китайську експансію не випередять самі ж сибіряки. Недаремно ж на початку 90-х років минулого століття появлялися проекти Далекосхідної, Сибірської, Уральської республік. А вчинивши прецендент із Кримом, Путін тим самим відкрив дезінтеграційний «ящик Пандори». Про це сьогодні все частіше говорять вже й самі російські опозиційні політики.

Нинішня агресія Росії на південному сході нашої держави – це вже її імперські конвульсії. Вона сьогодні – технологічно відстала, морально деградуюча, сумнівно слов’янська й сумнівно християнська. Її похід в Україну – це намагання потопельника, що захлинається у лайні, ковтнути свіжий ковток ресурсного повітря. Й таким ковтком для неї є навіть не стільки природний чи економічний, але український людський ресурс – її генофонд та інтелект.

Відмінністю цих двох воєн, розмежованих у просторі і часі, є також рівень самоорганізації української нації. В 40-50-х ми не мали власної держави, а тому змушені була вдатися до практики творення підпільних бойових формацій. При цьому слід пам’ятати, що УПА виникла з відповідної суспільної атмосфери і без неї вона була б неможлива.

Сьогодні на українській землі вже є Українська держава. Вона ще вкрай недосконала, організована за віджилим совковим зразком, наскрізь пронизана корупцією. Але, в будь-якому разі, це вже значно краща форма національної самоорганізації і її слід повною мірою використати у війні проти російського агресора.

Лишень самої держави замало. Бо держава не існує сама по собі! Вона – всього лиш форма організації суспільства. Яке суспільство, така й держава! Бракує такої ж, як і в часи української партизанки 40-50-х років, суспільної атмосфери.

Олександр Сич